Розділ 1. Життя розділилось на "до" та "після"...

Повернення додому виявилось не таким, як Даша собі уявляла ще декілька днів тому. Ні тобі теплої зустрічі з матір’ю і братом на вокзальній платформі, ні приємних прогулянок по рідному місту, за яким так скучила. Мама була бліда і перелякана, здавалось, що от-от з її очей потечуть сльози. Та вона трималась. Обійнявши Дашу, вона мовчки пішла з донькою до машини. Дівчина не знала, що краще було б сказати у такому випадку, а тому не наважувалась першою починати розмову. Та і по телефону зранку вони вже все обговорили. Все, що знали.

– Побудеш з Андрієм вдома, поки я буду в лікарні, – промовила мама, коли вони вже під’їжджали до їхнього будинку.

– Може я краще з тобою?

– Ні, не треба, навіщо… Там ще нічого не зрозуміло, до нього не пускають, я з лікарні подзвоню, як будуть якісь новини…

– Ти тримайся. Все має бути добре…

Мати поцілувала доньку, і та, швидко вистрибнувши з машини, пішла до під’їзду.

Вдома на неї чекав молодший брат. Все таки вони готувались до її приїзду, на кухні стояв шоколадний торт. Та тепер якось дивно було на нього навіть дивитись, не те щоб їсти.

– Будемо снідати, – Андрій ввімкнув чайник і поставив на стіл дві чашки, а тоді поліз в шухляду по тарілки.

– Дивно якось торт зараз їсти, – сказала Даша, коли брат поклав їй на тарілку великий шматок, припорошений цукровою пудрою.

– Мама вчора купила. Не викидати ж тепер… – Андрій теж був блідий, як і мама, напевно, вони не спали всю ніч.

– А коли ви дізнались?

– Вчора ввечері, – сказав брат, долонею потерши око, – Ми тобі вирішили не говорити, щоб і ти не нервувала, вже зранку…

– Він виживе?

– Не знаю, лікарі кажуть, що стан критичний… Важко повірити, що він може померти, він завжди був поряд, і здавалось, що так буде завжди…

– Всі колись помруть, це життя. Але ж тут інше, його хотіли вбити! – Даша на мить замислилась, чи не краще було б менше лякати хлопця в такий момент, але йому вже п'ятнадцять, тож він і сам все чудово розумів, – А поліція до нас додому приходила? Ви як дізнались?

– Ні, мамі зателефонували, вона одразу в лікарню, і там з ними вже спілкувалась. А що вона тобі казала? Бо мені вона нічого не розповідає…

Даша згадала сьогоднішній ранок.

– Теж небагато… Що він вчора пішов на кладовище до бабусі і дідуся, там якась гілляка впала з дерева на пам’ятник, він підійшов прибрати і… Підірвався…

На кухні запанувала тиша. Брат і сестра перелякано дивились одне на одного. Через деякий час, Андрій спитав:

– Це хтось точно знав, що він прийде… День народження дідуся… – відчувалось, що говорити йому було важко, наче язик його погано слухався, напевне, через стрес. Відпивши чаю, хлопець, хриплим голосом тихо промовив, – А якби мама пішла, вона ж теж могла прийти…

Даша і сама про це думала весь ранок їдучи в поїзді, та від слів брата дівчина відчула всередині крижаний холод.

– Так, могла…