Конфлікт. Дубль Номер Два.

Ніч була тиха й спокійна. Вуличні ліхтарі мляво освітлювали дорогу, по якій йшов Дмитро. Його кроки відбивалися луною від порожніх будинків, коли він повертався додому після тривалої прогулянки. У думках панував спокій, але він не знав, що за рогом його чекала несподівана зустріч.

З темряви, наче примари, вийшло троє хлопців. Дмитро відразу їх упізнав. Перший – той самий нахабний нападник, з яким він мав неприємний інцидент. Але тепер він не був сам. Двоє його друзів стояли поруч, перекриваючи шлях. Їхні тіні лягли на асфальт, мов чорні привиди.

– Ось і ти, – промовив перший хлопець, його голос наповнився зловтіхою. – Сам, без друзів. Тепер побачимо, який ти герой.

Дмитро зупинився, його очі були спокійними, а дихання рівним. Він окинув поглядом хлопців, прораховуючи кожен рух, кожен можливий удар. Страх не торкнувся його серця – тільки холодний розрахунок і готовність діяти.

– Троє на одного? – спокійно сказав він, не піднімаючи голосу. – Це все, на що ви здатні?

Ті, хто стояли поруч із нападником, лише посміхнулися, намагаючись видатися грізними. Але Дмитро не зважав на їхні емоції. Він уже знав, що станеться далі. Один із хлопців рвонув уперед, замахнувшись кулаком. Дмитро легко відхилився і різко відповів ударом у бік. Нападник зігнувся від болю, але Дмитро не зупинявся. Другий кинувся на нього, намагаючись збити з ніг, але Дмитро ухилився й наніс точний удар у підборіддя, відправляючи ворога на землю.

Той, з ким Дмитро мав справу раніше, уже не здавався таким упевненим. Він вагався, побачивши, як його друзі падають один за одним. Але гордість не дозволяла відступити. Він зробив кілька кроків уперед, намагаючись виглядати жорстким.

– Ти ще заплатиш за це, – прохрипів він, намагаючись зібратися з духом.

Дмитро стояв серед тіней, напруга в повітрі відчувалася гостро. Нападник не квапився йти. Його очі блищали злістю, і замість того, щоб відступити, він видав пронизливий свист, який розірвав нічну тишу. На сигнал з’явилися ще двоє – ще більш кремезні, ніж ті, що вже лежали на асфальті.

– Ти не розумієш, з ким зв’язався, – хрипко промовив нападник, оглядаючи новоприбулих друзів.

Тепер їх було п’ятеро проти одного. Дмитро вдихнув глибше, зосереджуючи внутрішню енергію, налаштовуючись на наступний бій. Він не міг допустити, щоб їхня перевага зламала його дух.

Один із нових хлопців, величезний, мов гора, зробив крок уперед, облизуючи губи в передчутті сутички. Він рвонувся до Дмитра, сподіваючись збити його одним потужним ударом, але Дмитро миттєво відступив убік. Сила удару супротивника залишила тріщину в бетоні, але не зачепила Дмитра.

Той відповів блискавично – різкий удар ногою в живіт велетня змусив його зігнутися, але цього було замало. Дмитро ухопив його за комір і наніс серію потужних ударів кулаками по обличчю, поки той не впав, важко дихаючи, на асфальт.

Тепер залишалося четверо. Один кинувся ззаду, намагаючись ударити Дмитра в спину. Але він був готовий. Легкий поворот – і рука нападника вдарила його в губу. Дмитро різко зламав його баланс, змусивши хлопця впасти на коліна. Він відкинув його вбік, перехопивши наступний удар від іншого.

Той намагався атакувати серією швидких ударів, але Дмитро був швидший. Він ухилявся і блокував удари з такою майстерністю, що противник почав втрачати контроль. Нарешті, Дмитро завдав сильного удару ліктем в щелепу, відправивши ще одного нападника на землю.

Залишилися двоє – один із тих, хто підступно викликав підмогу, і його останній друг. Дмитро, вже злегка задираючи подих, повернувся до них, його очі горіли рішучістю. Він не відчував ні страху, ні втоми. Його тіло працювало як добре налаштований механізм.

Останній нападник, не витримавши тиску, кинувся бігти, залишаючи свого товариша напризволяще. Той, що залишився, спробував підняти кулаки, але його руки тремтіли. Дмитро не поспішав. Він підходив повільно, кожен його крок звучав, як грізне попередження. Нападник нарешті здався, впустивши руки й опустивши голову.

Дмитро зупинився за крок від нього. Він не сказав ні слова. Погляд говорив більше, ніж будь-які погрози. Нападник зрозумів, що Дмитро міг завершити все одним ударом, але не зробив цього. Він просто відвернувся й пішов далі дорогою, залишаючи супротивників позаду.Тиша знову запанувала вночі. Тільки слабкі стогони побитих хлопців нагадували, що тут була справжня битва, яку Дмитро виграв.

Дмитро не відповідав. Його погляд залишався непохитним, коли він підійшов ближче. Нападник, розгубившись, спробував завдати удару, але Дмитро без зайвих рухів схопив його за руку й обернув її так, що хлопець стиснувся від болю.

– Досить, – сказав Дмитро, дивлячись прямо в його очі. – Це твій останній шанс. Якщо ще раз побачу тебе тут – наступного разу не буду таким милосердним.

Здавалося, час зупинився. Хлопець зрозумів, що програв, і його гордість зламалася разом із болем у руці. Він мовчки кивнув, і Дмитро відпустив його. Повільно відходячи назад, троє побитих хлопців зникли в тіні, залишаючи Дмитра наодинці під тьмяним світлом ліхтаря.

Тиша знову огорнула ніч, але цього разу в ній відчувалася перемога. Дмитро поправив сорочку і, кинувши останній погляд у напрямку, де зникли нападники, продовжив свій шлях додому.

Кроки давалися важко, але він уперто йшов далі, не дозволяючи собі зупинятися. Його думки були зосереджені на одному: Арія. Він знав, що повинен побачити її. Діма відчував її спокійний голос, її лагідний погляд, який завжди заспокоював його і надавав сили.

Підходячи до будинку, Дмитро зупинився на мить, намагаючись зібрати себе докупи. Він не хотів, щоб вона бачила його в такому стані. Але водночас розумів, що йому потрібна її підтримка, більше ніж будь-коли. Піднявши тремтячою рукою телефон, він написав коротке повідомлення:

*“Я біля твоєї кімнати. Вийдеш?”*

Через кілька секунд двері тихо відчинилися, і Арія вийшла. Її обличчя було занепокоєним ще до того, як вона побачила його. Але коли її очі зустріли змучений вигляд Дмитра, вона ахнула.