Розділ 5. Битва доба і зла.

Стискаючи в руках букет польових ромашок, Аліна йшла до своїх подруг. Думки спліталися та рвалися на клапті, а в середині бурлила невпевненість, яка затягувала її у вир переживань.

Те, що ця зустріч приголомшила не тільки її, було добре видно по обличчях, від яких довговолоса безпідставно чекала нападу, відчуваючи, що зовсім скоро стане об’єктом насмішок, а далі відвертого глузування серед однокласників.

- Ну, і як? – запитала Соня, коли подружка порівнялася з ними.

- Ніяк, - ледь витягла з себе Аліна та відвернула очі в бік, не маючи бажання бодай щось пояснювати.

- Оу-у, - з прикрістю в голосі протягла Оля, ще достеменно не розуміючи, що ж між ними там трапилося. Картинка була та й все по тому. - Неочікувано вийшло, - додала вона слідом, аби озвучити власний висновок, що так і напрошувався, гарцюючи на язиці.

Розбита Аліна не знала як реагувати на її слова, не знала, що дівчата взагалі думають з цього приводу, адже, як не дивно, але виявилося, що їхня думка зараз для неї була важливіша за її власну. А думки у них були протилежно різні.

- Нічого, знайдеш і ти свого принца, - зробивши свої висновки, потяглася Соня до розгубленої подруги з обіймами, ніби добрий янгол, і зробила ще гірше, адже від цього жесту, жалість до себе замайоріла з новою силою та проявилася тихими сльозами, які Аліна гордо втримувала до цього.

Саме ці сльози прояснили ситуацію, що на далі не потребувала зайвих запитань, але Оля на цьому не зупинилася.

- Чого ревіти? -  перепила вона, бо бачила картинку через призму власного досвіду спілкування з особливими людьми, яких сприймала в рівень собі, а в деяких випадках, навіть краще. Адже, як показував її невеликий досвід, що здебільшого складався з двоюрідного брата, який мав Аутизм, - люди з особливостями, хоча й візуально відрізнялися від більшості, зате мали неймовірно прекрасні душі. - В любому випадку краще, ніж збоченець, - наголошуючи на тому ж досвіді, вказала на позитивні моменти, аби в жартівливій формі, відкинути, як на неї, занадто роздуту драму.

- Та закрий ти вже рота! – Оманливо відчувши надмірний натиск на подругу не витримала Соня та гаркнула, немов цепний пес, захищаючи інтереси тієї, на якій обличчя не було. - Чого напала?! Не бачиш? Їй і так погано.

- Я, чого? – обурилася дівчина та швидко закліпала очима, не вірячи в почуте. – Я, просто, не бачу причин соплі розпускати, - стоячи поруч Аліни, підвищила дівчина голос. Зараз своїм бурхливим виглядом, вона грала роль темного янгола, та чи було так насправді, адже всім своїм єством, дівчина закликала до совісті, аби пробудити моральну відповідальність. – Бачте, лицем не вийшов принц… А хто нам усі вуха продзижчав про того самого, особливого? - розійшлася не на жарт.

- Ти що не бачила? Він інвалід! – знову Соня, у захист.

- Він не інвалід! – викрикнула Аліна, хоча б вже цим, роз’яснивши свою позицію, але далі пояснювати думку не стала.

- То від чого тоді така реакція? – не зупинялася Вознюк.

- Заспокойся, - мовила Карпенко, трохи тихіше, аби цей балаган не набрав обертів. - Аліні зараз погано. Просто він виявився не таким, як вона очікувала.

- Блін, ви в своєму розумі? – злість на недолугих подруг розбурхувала неприємні відчуття в середині, заставляючи стискати кулаки від несправедливості. - Аліні погано? А йому? – стала Оля на захист хлопця та крикнула так, що аж люди навколо почали звертати увагу на зайвий галас. - А його очікування? – раз за разом наголошувала на цих запитаннях, пропускаючи їх через себе, непомітно проводячи аналогію зі своїм братом, у якому душі не чаяла. - Бачу тут тільки одна я нормальна, - озвучила далі, дивлячись на дівчат, що стояли перед нею, як у воду опущені, але жаліти вона їх не хотіла. - Злить! – вирвалося у Олі на останок, перед тим, як дівчина розвернулася та рвонула у напрямку сонячного зайчика, але відійшовши на невелику відстань, вона все ж повернулася, аби зробити важливу справу. - Дай сюди! – ще раз гаркнула та з силою вирвала букет польових ромашок, які Аліна весь час притискала до себе, ніби зрослася з ними.

- Що ти робиш? – не втрималася вона, вириваючи дорогоцінний серцю подарунок. - Це моє, - не могла розлучитися з букетом.

- Він приніс ці ромашки для тієї, з якою ночі на проліт спілкувався, а не тій, що відвернулася від нього відразу, як тільки картинка не зійшлася з її очікуваннями, - процідила Оля крізь зуби, уявляючи кожну емоцію того, хто власноруч підбирав кожну квітку. Зараз вона відстоювала інтерес не тільки хлопця, якого Аліна не прийняла гідно, а всіх тих, кого сприймали не правильно, кого цуралися за зовнішністю, з кого знущалися тільки тому, що вони відрізнялися. - Це не онлайн шоу, яке можна поставити на паузу, не пост, якому можна поставити лайк, чи дизлайк, це – реальність, а Богдан реальна особистість, у якого також є почуття. Повір мені, у мене брат – Аутист, і в мене гордість розпирає спілкуватися з ним, бо йому не важливо який телефон у мене в кишені, не важливо у що я одягнена, і він не знущається з мене, коли у мене на лобі прищ виліз, бо для нього я завжди особлива та ідеальна.

Емоції виплескували з Олі, відкриваючи її з іншого боку, оголяючи струни люблячої душі.

- Скажи мені, невже він настільки поганий, що ось так можна просто піти?

Що-що, а дівчина не могла зрозуміти чого Аліна противиться самій собі, адже останні тижні усмішка не сходила з її обличчя та сяяла ще яскравіше, тільки-но на телефон приходило повідомлення від особливого сонячного зайчика.

- Він - найкращий, - зізналася дівчина чесно та знову пустила сльозу, що змивала вибудувані в голові кордони.

- Тоді я тебе не розумію, - вже крізь сльози мовила Оля, яка у цьому протистоянні добра та зла, яке вважала особистим, хотіла знайти правду. - Якщо він так тобі подобався, якщо він робив тебе щасливою, то йди і наздожени його. Впевнена, він чекає, бо такі люди до останнього вірять у хороше, бо вони сонячне проміння у нашому житті.