5.

Шум води, що біжить з-під крана, вривається у мою свідомість. Із мокрого волосся важкі краплі падають в умивальник. Дивлюсь у дзеркало старого шкільного туалету, чи не гнилі у мене зуби. Ні, зуби не гнилі. Кран я не закручую. Навіть навпаки, відкручую до межі. Як довго я вже стою тут?

– Ну ось, прочумався, паскудник, – позаду мене з ліхтарем у руці сидить бомж біля стіни. Він бачить, що я дивлюся на ліхтар, який не світить. – Ліхтар ти випустив із рук, – він вважає, що мені важливо знати про це. (Хоча я точно знаю про інше: Не вимикай ліхтар!!!) – Я підібрав.

– Не пам'ятаю, щоб я його вимикав. – Мені здається, що бомжа я бачу тільки в дзеркалі. Я кажу в дзеркало: – Пам'ятаю, як стояв біля вікна і дивився на сніг... – Підставляю голову під струмінь води. – Тебе пам'ятаю біля електрички... – Знову кажу в дзеркало: – Щоб вимикав ліхтар, не пам'ятаю.

– І те, як той, у костюмі, мазав тобі очі, теж не пам'ятаєш?

Звичайно, я пам'ятаю хлопця із пташиними очима. Як у голуба. Але щось мені підказує, що не варто про це говорити. Спиною відчуваю напад люті. Якщо повернусь до бомжа лицем, то побачу, як його пальці стискають не ліхтар, а плюшевого ведмедика. Мого розірваного на шматки плюшевого ведмедика.

Я підставляю голову під струмінь води.

– Що тут взагалі відбувається? – моє питання зависає у повітрі. Страшне щось знаходиться вже тут. Я чую, як воно дихає десь поруч.

Тепер це вже пастка.

У дзеркалі на зарослому обличчі бомжа майнула посмішка, немов тінь хижака, що пролітає повз. Я повертаюся до дзеркала спиною. Біля стіни  бачу бомжа в брудному від засохлої крові халаті. Його губи розтягуються, оголюючи гнилі зуби.

– Я теж намалював сніговика, – дістає із кишені зім'ятий аркуш паперу. Але простягає його мені вже не бомж, а семирічна дівчинка з мого малюнка. – У сніговика твоє обличчя, татусю. Тобі подобається мій малюнок, татку?

– Я не твій татко! – Ледве впізнаю свій голос.

– Як не соромно, татусю, відмовлятися від рідної доньки. – Губи дівчинки розтягуються, і я знаю, що зараз побачу гнилі зуби. – Коли твій батько вперше побив тебе, твоєї люті було настільки багато, що тобі знадобилася я, щоб вмістити її. І я знайшла тіло. Але ти відмовився від мене. – На її білому платті повільно з'являються червоні плями. – Не відрікайся від мене, чуєш?!! – Червоні плями на білій сукні стають шматками засохлої крові. – Тобі потрібна тільки я! – Біля стіни на мене впритул дивиться Прибиральниця. Її скорчені пальці стискають зім'ятий аркуш паперу. Ніби я плюшевого ведмедика. У дитинстві. – Бачиш? У мене звичка стискати. Як і у тебе. Ще звичка рвати. – І вона рве на клапті зіжмаканий малюнок сніговика.

Я закриваю очі, і мені чомусь все одно. Шум води з-під крана швидше нагадує шум водоспаду серед гір, і я навіть вірю, що це так. Я стою на краю скелі, а позаду мене шум водоспаду.

– Якщо відречешся від мене, уб'ю! – лунає прямо над головою голос Прибиральниці, обдаючи запахом лісу, болота і гнилі. Ось зараз вона вгризеться у моє тіло і розірве на клапті. Як зіжмаканий малюнок сніговика. Як плюшевого ведмедика. Це ЛЮТЬ, що опанувала колись душею мого батька. ЛЮТЬ, яка намагалась перейти до мене... Тепер вона хоче повернутися у моє життя. І в життя Емми... «Ось вона – точка відліку», – кажу я чи то самому собі, чи то бомжу з електрички. Так ніби він мене чує. І тут щось важке гупає на кахельну підлогу шкільного туалету. Вода з-під крана не тече. Хтось закрутив кран.

Я відкриваю очі. Прибиральниця тримається за стіну рукою. Їй не вистачає повітря. Я кидаю погляд на дзеркало за моєю спиною. Прибиральниця здригається, як електричка. Вона щось відчуває:

– Не роби боляче своїй доньці.

– Навіть і не думаю про це. Вона тут, у школі, і я знайду її, – мій голос стає жорсткішим. – Я поверну Емму.

– Я і є Емма. І ти мені робиш боляче. Ви з мамою кинули мене. Сьогодні в школі директор кричав на мене при всіх, а вони ледь не вбили мене. Я ридала в снігу, я чекала, що хтось врятує мене. Але ти не прийшов за мною!!!

– Ти не Емма. Я бачив, як ти втягнула її в дзеркало. Ти вкрала мою доньку!!!

– У тебе немає ніякої іншої доньки, окрім мене! Як ти не можеш зрозуміти?!! Я тебе зачекалася тут, татусю... Забери мене звідси, будь ласка!

Вона дивиться мені в очі. Так на мене зазвичай дивиться Емма. Я навіть чую її голос:

– Я покажу тобі потвору, котра вкрала мене. Це вона тепер каже, що вона – це я. Але ти їй не вір, таточку.

Хтось дає мені в руки меч. Я впевнений, що це Емма.

– Ти повинен убити це брехливе створіння. Убий чудовисько, таточку, і ти забереш мене додому.

Я стискаю холодну рукоятку меча:

– Так, я вб'ю цього звіра і врятую тебе, доню.

Я глибоко вдихаю повітря. Я готовий до вирішальної битви.

Але раптом у голові лунає тріск, і голос бомжа з електрички нарешті проривається крізь перешкоди: «...не вір Прибиральниці!!!... що б ти не побачив!!!.... синку!!!...».

І я чомусь питаю:

– Тато, це ти?

Мій голос тремтить. Від крапель поту щемить в очах. Витираючи очі правою рукою, відходжу назад і натикаюся на умивальник. У лівій руці – ніж. Я розумію, що його дала мені Прибиральниця. І розумію, для чого. Це чудовисько хотіло, щоб я зарізав свою доньку. Я до болю стискаю рукоятку ножа. Паща Прибиральниці, вже в її теперішньому вигляді, жадібно ковтає повітря. Вона намагається вчепитися у мою руку, і хапає ніж. Як я в кімнаті доньки, коли підбіг до дзеркала і простяг руки, щоб міцно схопити Емму за ноги.