3.

Різко підхоплююсь від сильного поштовху. Електричка зупиняється, мов життя. Раптово. І так само раптово продовжує свій хід, але вже як другий шанс. По той бік – тільки розмиті пейзажі і глибоке небо, яке ось уже скільки місяців я не помічав.

Час таки вислизає, немов миша крізь пальці. Мені потрібна точка відліку. Щоб він не вислизав так швидко.

Виходжу в тамбур, дістаю з кишені пачку цигарок і дивлюся на неї. Пачку, напевно, хлопець із пташиними очима підкинув, хоча знає, що я не курю. Повз мене проходить бомж, кидає погляд зацькованого звіра. Він бачить у моїй руці цілу пачку цигарок, і тільки це змушує його зупинитися. Всовую у тремтячу руку бомжа пачку і ляскаю його по плечах. Зацькований звір зникає за дверима наступного вагона. Когось він мені нагадує...

Електричка зупиняється, впускаючи у відкриті двері втомлених від життя людей. Вдивляючись у їхні обличчя, я бачу, що їм теж потрібна точка відліку. Платформа вже порожня, але двері ще не зачиняються. Вітер задуває сніг у тамбур, як тоді в розбите вікно моєї квартири.

– Тепер увійди і подивись як слід, – чую голос хлопця у спортивному костюмі після того, як він помазав мені очі якоюсь гидотою, і ніскільки не дивуюсь. Якоюсь мірою я навіть знаю, що незабаром станеться. Увійшовши до кімнати Емми, я нарешті бачу те, що не міг побачити раніше. Із дзеркала на мене дивляться слова, накреслені помадою чорного кольору:

Я У ТВОЇЙ ШКОЛІ. ЗАБЕРИ МЕНЕ ЗВІДСИ.

Двері вагона все ще відчинені. Втомлені обличчя дивляться у мій бік, але ніби крізь мене. Вони чекають, коли ж я вийду, а я стою, не рухаючись, і слухаю, як дихає глибоке небо і як зітхає платформа. Хтось біжить сюди. Це бомж, якому я віддав цілу пачку цигарок. Він хапає мене за рукав і стягує на сніг, горлаючи щосили:

– Та що ж ти не виходиш!!!!!!!!..

Я падаю.

Мені зовсім не боляче.

Мене назвали трупом, кинули в замет і почали типу закопувати.

Тремтячі руки бомжа луплять мене по щоках:

– Давай же! Д-а-в-а-й!!! – І бачачи, як рожевіє моє обличчя, видихає в глибоке небо: – Очуняв таки, поганець ...

Двері вагона зачиняються. Електричка здригається і продовжує свій хід.

Бомж махає їй вслід рукою:

– Щоб я тебе тут більше не бачив, сволото!!!

Взявши мене під руки, ставить на ноги:

– Добрий ти. Цілу пачку цигарок не пошкодував. Ще трохи, і я б не встиг, – і він знову махає рукою: – Тобі хіба не говорив спортсмен, щоб ти не смів на них дивитися, а?

– Який ще спортсмен? – Не розумію, про що він.

Бомж вдає, що не чує:

– Забудь... Тобі треба поспішати.

– Час вислизає, я знаю.

Він голосно регоче і плескає мене по плечах. Я помічаю, що його рука не тремтить.

– Ну насмішив, – ще сміється, – так насмішив, – витирає сльози і передражнює: – Я знаю, я знаю ... Нічого ти ще не знаєш, – і беручи мене обома руками за шию, немов це не бомж, а дійсно лісовий звір, дивиться мені в очі: – Ні-чо-го. Зрозумів? – І підморгнув. Бомж точно когось мені нагадує. – Гаразд... Із тобою ми навряд чи ще побачимося. Хоча хто його знає. Ось тримай. Це річ твого батька, – простягає ліхтар. – Там знадобиться. Тримай його міцніше. Що б ти не побачив.

– Ви знаєте мого батька?

– Можна і так сказати, – чую тремтіння в його голосі. – Загалом, така справа: уже вечоріє, треба поспішати. Ця дорога, – вказує рукою, яка починає знову тремтіти, – веде через старе кладовище у парк. Вийдеш із парку і знайдеш те, що тобі потрібно. Зрозумів?

Бомж обіймає мене. Його руки тремтять сильніше, ніж раніше.

– Прости мене. За все мене прости, синку, – і він мене не те щоб випускає з обіймів. Він мене ніби  відриває від себе.

У цей час до нас під'їжджає чергова електричка і зупиняється. Бомж підбігає до неї і, тримаючись за поручні, повертає у мій бік голову.

– Ти повернеш Емму... – кричить він. – Обов'язково повернеш!!! Але для цього ти повинен згадати дуже важливе і знайти точку відліку!..

Він кидає погляд зацькованого звіра:

– Не довіряй Прибиральниці! Не вимикай ліхтар! – І стрибає у відчинені двері. Електричка, здригаючись, продовжує свій хід у снігову заметіль.