II

Попри всі ці додумки, Максим не мав жодних підозр до близнюків, ба більше не відчував ані найменшого передчуття, що одного дня вони вчинять щось недобре з ним. Він завжди вважав їх трохи дивакуватими, часом грубуватими, ексцентричними, та все ж друзями. Його м’який характер, як і звичка довіряти людям без надмірних запитань, зіграли з ним злий жарт. Максим був наївний, і ця наївність коштувала йому більше, ніж він міг уявити.

Сталося все 9 липня, в день, що мав стати початком нового життя, але вже успішного випускника академії. Червоний диплом в руках, тремтячі пальці, усмішки викладачів – все здавалося справжнім та дійсно заслуженим. І цього ж дня Максиму виповнилося двадцять три. І в це подвійне свято він вирішив відзначити скромно, без зайвих гостей, лише з двома «надійними» людьми.

— Прошу до столу! – сказав він близнюкам, коли ті вже були на порозі. – Я накрив всяке просте. Ніяких гульбищ, просто хочеться поділитися таким моментом.

Рома та Паша прийшли з шоколадним тортом, що мав на диво різкий запах алкоголю, як для звичайного просочення коржів, і двома пляшками коньяку. Ще в під’їзді вони щось тихо обговорювали і немовби втішно хихотіли, але Максим вкотре не надав цьому значення.

Максим скептично обвів поглядом «подарунки» і скривився:

— Та ви що, з глузду з’їхали? Я ж не п’ю, мені не можна…

— Сьогодні особливий день! – вигукнув Паша, відкорковуючи пляшку прямо на порозі. – Треба відпустити себе! Хоч трошки тяпни, для настрою.

— Я прошу, без фанатизму! Можете випити на мене, однак я не хочу ризикувати.

— Ну Максе… Ти завжди такий нудний. Чесно, аж бісить. Чи ми б коли-небудь змушували тебе робити щось наперекір твоєму здоров’ю?

Максим завмер, поки хлопці розміщувалися за столом і розливали по склянках гіркий трунок. Десь у грудях щось стиснулося. Було незручно, принизливо і соромно за ці відмовки. Він ні в якому разі не хотів ображати друзів у такий день, а тим більше – знову виглядати слабаком.

— Ну добре, один келих і досить, – сказав він, підійшов до столу і підняв келих.

Келих дзенькнув об два інших. Коньяк був гіркий, палив горло, але водночас… Щось у ньому приємно туманило і манило за повторною чаркою. Через двадцять хвилин світ став яскравішим, музика гучнішою, а слова безглуздішими й легшими. Десь у голові встигла промайнути думка: «Чому ж я раніше не дозволяв собі цього?». А потім все потемніло, чи-то від раптового сну, чи-то від втрати свідомості…

Максим прокинувся від гучного грюкання дверей і грубих чужих голосів. Голова розривалася, в грудях неприємно стикало, а в роті було сухо, немов від жмені піску. Перед ним стояв щуплий міліціонер у формі, з підозрілою, самовдоволеною усмішкою.

— О-о-о, юначе, видно, вчора гульнув на славу?

— Якого біса... – хрипко промовив Максим, повільно згадуючи день перед цим.

— Пам’ятаєш хоча б щось, га? – не вгамовувався міліціонер.

— Я… – перед очима досі все пливло, неначе у тумані.

— Може, згадаєш краще, де ти взяв усе це? – пролунав інший голос з кімнати. Це питання миттю отверезило. Максим підвівся і подався до кімнати у супроводі міліціонера, поки другий вже нишпорив по шухлядах і витягував якісь пакунки. Максим не на жарт запанікував. Голова кипіла, а душа пішла в п’яти. В руках одного з міліціонерів блищав прозорий пакетик з білим порошком.

— Цікаво-цікаво… Порошочки, таблеточки… 5 пакетів тут і 2 у ванній. Що, фасовщік, як виправдовуватися думаєш? Якщо скажеш, що таким способом між трусами зберігаєш цукрову пудру і аскорбінки, то май на увазі, що я в ці казочки не повірю. Ти такий не перший.

Максим важко задихав.

— Я не розумію…

— Думав, про твої справи ніхто не дізнається? Поступив анонімний дзвінок, повідомили, що тут проживає неблагополучний юнак, сирота, що торгує цією гидотою!

— Слухайте, це якась помилка… Я не знаю, що це!

— Та звісно, юначе! Не знав, що в трусах і шкарпетках никаєш? Так, ладно. Хоча б щось згадується чи досі туман?

— Я… я запросив друзів, ми просто святкували мій день народження і червоний диплом… Вони принесли випивку. Ну, мені пити не можна, але… Я випив трошки… і все. Далі нічого не пам’ятаю…

— І скільки ж виповнилося молодому наркоторговцю?

— 23… І я не наркоторговець, це чийсь злий жарт!

Міліціонери далі обшукували квартиру і фотографували «знахідки», поки Максим у повному відчаї сидів навпроти брудного дзеркала і тупився у своє відображення. В ньому вже не було того бадьорого юнака, наповненого цілями на життя стати потрібним цьому світові як фахівець в області юриспруденції. На себе гидко було глянути: сумні зморшки і темні кола під очима уже встигли відкарбуватися на обличчі молодого чоловіка через невеселе прожите за все його життя, а світло-карі очі не знали, куди себе подіти, і ковзали то по відображенню, то по кімнаті.

«Кого я бачу перед собою? Наче вчора молодий, стрункий, статний випускник, а сьогодні? Невже наркоман переді мною? Як я міг це допустити?..».

— Чувак, – зрештою мовив міліціонер, що привів Макса до тями. – як би ти там не тусив вчора і як би не розкисав вранці, ми маємо тебе прямо зараз забрати.