І

Я недаремно провела вас стежками роздумів. Бо іноді, щоб краще зрозуміти сенс буття, достатньо однієї історії.

Щоразу, коли Максим Ковальчук, тоді ще геть хлопчина років десяти, повертався зі школи до «рідного» дитячого будинку і несвідомо дивився на перехожих, уявляючи, ким могли би бути його батьки. Як би вони виглядали? Чи впізнав би їх у натовпі? Вихователі сказали йому, що його батьки давно померли. І він повірив у це, хоча так казали усім дітям.

Весь свій дитячий вік Максим провів у Бориспільському дитбудинку, в містечку поблизу столиці. Саме тут він уперше плакав і сміявся, тут зазнав поразок, перемог і болю. Та найбільша рана, про яку хлопчик навіть не здогадувався, це відмова. Відмова батьків, що залишили новонародженого в будинку маляти і більше ніколи не озвалися. Безумовно, гірко. Але, на жаль, уже не рідкість у цьому світі.

Попри своє сирітське походження, Максим ріс добрим, тихим і розумним хлопчиком. Він соромився власної тіні, боявся бути зайвий раз настирливим, але водночас намагався порозумітися з усіма, аби не відчувати пустки. Через що був чи не улюбленцем серед вихователів, та не славився популярністю серед однолітків. Лиш близнюки Рома і Павло проявляли бажання дружити з хлопчиною, хоч ця дружба подеколи нагадувала терпкий гренні сміт – така ж захопливо яскрава, приваблива, однак варто було «вкусити» глибше, і розкривалася неприємна кислинка.

Максим відмінно вчився, чудово грав на гітарі й непогано тримався на футбольному полі, хоча його фізичний стан залишав бажати кращого. Він не був лідером і тим більше «зіркою», а лиш був чесним і щирим. Він сам прагнув до бодай якогось успіху, щоб компенсувати інші недоліки і довести хоча б самому собі, що він гідний колись мати сім’ю і ним колись будуть  пишатися.

Павло і Рома ж навпаки: говіркі бешкетники, постійно на межі дозволеного, майже двієчники, що не прагнули бути «кращими» в навчанні. Вони вміло затягували Максима у свої сумнівні пригоди, підштовхуючи його до витівок.  

Одного разу вони вирішили розмалювати стіни школи фарбою з балончика. Павло підморгував Ромі: «Тільки уяви, як Максим реагуватиме!». Максим стояв неподалік, руки схрещені на грудях, і важко видихав. Йому було важко сказати «ні», особливо коли друзі жартували та намагалися втягнути його у витівку. Та все ж, холодно і непохитно, він сказав: «Ні, хлопці. Якщо нас впіймають, ми всі отримаємо двійки й більше проблем. Я не вчуся для того, щоб потім усе це втратити за хвилину дурниць.».

Так у тріо народжувалася постійна динаміка: двоє були, мов вогонь і хаос, і один віддзеркалював холодну тверезість, що стримувала цей вогонь, але водночас надавала їхнім пригодам форму й сенс.

І все ж, попри старання бути для всіх щирим другом, Максим часто ставав мішенню для знущань. Подряпини, синці чи образи стали буденністю, на яку згодом і вихователі перестали звертати увагу. У педагогічних і виховательських кабінетах кружляли неприємні розмови: «Все рівно виросте зброд, бо таких неблагополучних дітей, обділених батьківською любов’ю, ніхто й ніде не прийме. Хлопець і так рано чи пізно зламається і перестане бути таким «янголям», бо така вже доля сироти».

Та насправді Максим зламався значно раніше, і не морально, а фізично. Зламався ще тоді, коли його тіло, мале й кволе, з самого початку не витримувало життя на рівних. Йому з дитинства не щастило не лише на людське тепло, а й на здоров’я. І саме через це він і ставав жертвою булінгу. Максим народився з вродженою вадою серця, а саме з відкритою артеріальною протокою, що не закрилася після народження. Причиною тому стали передчасні пологи, через які, як згодом виявилося, мати й залишила дитину у пологовому будинку.

У віці трьох років хлопцеві зробили операцію, що мала би виправити ситуацію, та все обернулося навпаки і медики поставили діагноз: серцева недостатність I функціонального класу. Відтоді для нього були заборонені фізичні навантаження, участь у спортивних змаганнях, тривалі пробіжки. А тобто усе, що робить хлопчаче дитинство по-справжньому повноцінним.

І якщо дорослі ще якось намагалися це враховувати і допомагати, то діти – ні. Однолітки не бачили обмежень, а лиш «недорозвинутого», що не здатен навіть стометровку пробігти, що вже казати про постояти за себе. А в дитбудинку слабкість – це привід для знущання. Саме так Максим отримав настирливе прізвисько  «слабак». І кожне подряпане коліно чи синець лише нагадував йому про те, що він не такий, як усі.

Його дражнили, обзивали слабаком, сміялися з нього. Але попри це (чи, може, саме завдяки цьому) дружба з Ромою і Павлом лише міцнішала. Вони прийняли його таким, яким він був, і різні характери не стали на заваді справжній прив’язаності. Та на жаль… навіть найкращі друзі здатні на найгіршу зраду. І чим ближче людина, тим болючіші наслідки цієї зради. Але про це згодом.

Час минав. Дітей у дитбудинку ставало все менше: когось всиновлювали, хтось повертався до родичів, когось забирали прийомні батьки. Рома і Павло не стали винятком, і за кілька років до повноліття їх прийняла нова родина. Як, утім, і чимало інших, хто бодай зрідка перекидався з Максимом словом чи поглядом. Лишень його, Максима, ніхто не обрав. Навіть дорослих відлякувала його хвороба, і далеко не кожен був готовий віддатися не лише вихованню, а й лікуванню і ретельним обстеженням. А якщо й знаходилися такі, то інші діти могли потайки від вихователів і самого хлопця переконати їх у тому, що Максим – не такий, яким його виставляють працівники дитбудинку: що за солодкими фразами про «безпроблемного спокійного хлопчика» приховується бажання нарешті його здибатися через його некерованість.