Пролог

Так. Нелегко жити зараз.

Та попри все я буду жить.

Бува, що в серці луна джаз,

Бува, що хочеться убить.

Набридло те, що в Україні

Для самовигоди живуть.

Війна, біль, страх і люди в тіні,

Й майбутнього несвітлий путь.

Цю сірість лиш розвіють люди,

Яким ти щирий і близький,

Які для тебе – не приблуди,

З якими день не є простий.

Та будь ти, друже, обережний:

Брехливими ті можуть бути,

Яких любив, яким ти вірив,

А потім – хочеться забути…

Війна – то що таке вона?..

Війна – це страх, дитячий крик,

Страждання й темна сторона…

То, може, киньмо дробовик?..

Нащо́ майбутнє забирати

В дітей – в своїх і у чужих?

Життя чи смерть – нам обирати

Через політиків дурних.

Терпіть несила. Вибору нема.

Від нас тут вже нічого не залежить.

Не нам тяжкий тягар цей піднімать,

Бо «розгрібать» ‒  майбутнім лідерам належить…

Чи замислювалися ви коли-небудь, навіщо і заради чого живе людина? Це не просто філософське запитання. Це те, що, рано чи пізно, наздоганяє кожного, хай там у хвилину тиші, перед сном, після втрати чи перемоги. Бо врешті-решт кожен хоче знати: за що бореться його серце? Для початку слід зауважити, що більшість людей вважає, що треба жити безпосередньо реальністю, а деякі ж вважають, що набагато мудріше і цікавіше жити у власних думках та мріях.

Припустімо, хтось живе винятково реальністю – звичайною, буденною і дещо нудною реальністю, тим, що можна помацати, порахувати або ж чітко запланувати. Прокидатися за будильником, пити вранці каву, працювати на якесь спільне благо без зайвих роздумів, щовечора дивитися телевізор і вкладатися спати. Таке життя – це чіткий графік, звички, передбачуваність. Така людина не мріє, бо вважає це дитячими забавками та марнуванням часу. Якщо людина не роздумує і не мріє, то їй нічого втілювати у життя, щось таке, що б їй подобалося, чим би їй хотілося займатися і чого вона дійсно хоче. Але ж ні, ця людина живе суворою реальністю і, на перший погляд, це полегшує життя – вона не витрачає свій дорогоцінний час на роздуми, а одразу ж приступає до справи. Але що вона відповідає на питання: «А про що ти мрієш?»? Часто нічого. І це, певно, найстрашніша порожнеча.

Інші навпаки: тікають від реальності у світ уяви. Там усе інакше. Ти не той, ким є зараз, а тим, ким хочеш бути. Світ лагідний, безпечний, м’який. З одного боку, начебто непогано? Але ж мрія, що не втілюється, мов пташка в клітці: спершу співає, а потім замовкає назавжди. І разом із нею мовчки зникає той, хто колись хотів жити інакше.

Правда десь посередині, збалансована, неоднозначна. Бо мрія без дії – це ілюзія. А дія без мрії – мов в’язниця. Мрія дарує крила, а реальність дає ґрунт під ногами. Лише разом вони складають життя, яке варте проживання.

Та буває й інакше.

Уявіть людину, котрій ніби від самого народження бракує простору для дихання. Ще з дитинства обмеження сковують її руки, щиколотки, думки. Коли вона простягає долоню до світла – його хтось щоразу відсуває далі. Вона бачить, як інші бігають, сміються, будують свої мрії – і теж хоче цього, хоча б краплину нормальності: простого ранку без болю, вечора без страху, одного дня без відчуття, що ти «зайвий». Та замість цього знову і знову перед нею виростає стіна. Іноді це хвороба. Подеколи зрада. А може і просто чиясь байдужість. Здається, ніби сам Всесвіт змовився проти неї, ніби хтось там, за кулісами, пише сценарій лише для того, щоб бачити її на колінах.

У житті такої людини були усмішки, але вони швидко розчинялися в тіні ударів. Радість була крихкою, як скло: торкнувся – і розсипалась. З часом вона починає боятися навіть щастя, бо звикла, що після нього неодмінно прийде біль. І тоді перед нею постає питання: «Навіщо ще підніматися? Чи варто далі боротися, якщо кожне підняття закінчується падінням?».

А що, як саме ця людина, яка падає знову й знову, залишить у світі найглибший слід? Її боротьба стає доказом, що вижити можна там, де інші давно здалися. Її поразки можуть виявитися сильнішими, ніж сотня перемог щасливчиків. Її шрами одного дня підкажуть комусь іншому, що можна вистояти, навіть коли все проти тебе.

І виходить, що жити варто, незважаючи ні на що. Попри всі незгоди. Хоч як не били б по крилах, треба продовжувати летіти. Хоч як важко не було – щоразу підійматися. Бо навіть, якщо ти нікому не потрібен, є шанс, що ти потрібен історії. А в першу чергу просто самому собі. І цього вже достатньо.