Дощ і містечко

— Ну? Довго ще? Я вже не витримую. І цей дощ… задовбав, чесно.

— Та заткнися ти, — буркнув я. — Якщо так хочеш — спи й не дратуй.

Було пів на другу ночі. Ми їхали вже кілька годин без нормальної зупинки. Дорога тягнулася крізь темряву, мокрий асфальт відбивав світло фар, а за вікнами було видно лише розмиті силуети дерев і гір. Ми проїхали купу містечок, але саме тут, у цьому забутому місці між лісом і горами, почався дощ. Не просто дощ — він лив стіною, ніби небо вирішило просто розчинитися над нами.

І найгірше було навіть не це.

Ми заїхали сюди ще близько дванадцятої ночі… і досі не могли виїхати.

Дорога ніби водила нас по колу.

— Слиш, Себ, давай зупинимось десь поїсти, — озвався Ноел. — Я з обіду нічого не їв.

Я стиснув кермо сильніше.

— Ти серйозно зараз? Де я тобі тут знайду їжу о другій ночі? Це ж дірка, тут, мабуть, навіть вдень нічого не працює.

Я вже майже зірвався на крик, коли раптом побачив його.

Кафе.

Прямо попереду, збоку дороги. Неонове, червонувате світло пробивалося крізь дощ, розмазуючись по склу.

Я пригальмував.

— …Добре. Заїдемо.

Парковка була порожня. Жодної машини. Жодного сліду, що тут хтось є. Це виглядало неправильно — світло горить, місце відкрите, а всередині ніби нікого не повинно бути.

Ми вискочили з машини й побігли під дощем до входу. Вода одразу промочила одяг, холод пройшовся по спині.

Всередині було тепло.

І… занадто людно.

Закусочна була оформлена в стилі 50-х — червоні дивани, блискучі поверхні, стара музика ледве чутно грала десь у фоні. Але перше, що мене збило з пантелику — у неї не було назви. Взагалі. Жодної вивіски. Лише цей червоний неон зовні.

І люди.

Їх було багато.

Я машинально озирнувся назад — парковка була порожня.

Тоді як вони сюди потрапили?

— Доброї ночі, — усміхнулася нам молода жінка в формі, ніби все було абсолютно нормально. — Проходьте, сідайте за барну стійку.

Ми мовчки сіли.

— Ви можете взяти будь-який напій, що стоїть перед вами, — продовжила вона спокійним голосом. — І, будь ласка, заповніть анкету. Вона лежить поруч.

Анкету?

Я навіть не встиг нічого запитати — вона вже розвернулася і пішла на кухню.

Я подивився на Ноела.

— Ти теж це чув?

— Та забий, — він уже тягнувся до напою. — Безкоштовно ж.

Я взяв одну з пляшок і анкету. Папір був трохи вологий, ніби його вже тримали мокрими руками.

Перші питання були дивними, але ще терпимими.

«Скільки часу ви в дорозі?»
«Звідки ви виїхали?»

Я почав писати автоматично, але далі…

«Якої форми дім?»
«Чи краще там, ніж тут?»
«Ви вже були тут раніше?»

Я зупинився.

Повільно підняв очі.

Усі в закусочній… писали.

Ніхто не їв. Ніхто не розмовляв. Тільки сиділи й заповнювали анкети.

І в якийсь момент я зрозумів ще одну річ.

Ніхто з них не дивився один на одного.

І ніхто… не дивився на вихід.

Але все ж таки я відповів на всі запитання. І щойно поставив останню крапку, жінка повернулася з кухні з двома тарілками. Вона мовчки поставила їх перед нами, побажала смачного — і залишилася стояти навпроти, не відводячи від нас погляду.

У тарілках був чорничний пиріг.

Я вже хотів узяти виделку, але краєм ока помітив рух. Лисий, товстий чоловік, що сидів поруч зі мною, повільно повернув голову. Його очі були червоні, скляні. Він подивився прямо на мене й тихо, майже пошепки сказав:

— Я вбив Бернара.

І в ту ж секунду він почав ридати. Не просто плакати — його буквально трясло, як дитину.

Мене пробило холодом. Я різко відвернувся, відчуваючи, як серце починає глухо стукати десь у горлі. Нахилившись до Ноела, я швидко прошепотів, що ми зараз доїмо й одразу підемо звідси.

Але чоловік не заспокоювався. Його плач тільки наростав. І тоді сталося ще гірше — люди в кафе почали підходити до нього. Один за одним. Мовчки. Вони обіймали його, гладили по плечах, ніби це було нормально. Ніби так і треба.

Це виглядало… неправильно.

Я підняв очі на жінку за стійкою. Вона все ще дивилася на нас. Не кліпаючи. З тією ж усмішкою.

І в цей момент я чітко зрозумів — нам тут не раді. Нас тут… чекають.

Ми швидко доїли, хоча їжа вже викликала тільки огиду. Я підвівся й, намагаючись говорити спокійно, сказав, що нам час їхати, і запитав, скільки ми винні.

Жінка ледь нахилила голову й тихо відповіла:

— Вам не потрібно платити.

Я вже хотів подякувати, але вона додала:

— Але піти ви не можете.

Усередині в мене все обірвалося.

— В сенсі — не можемо? — голос зрадницьки здригнувся.

Я навіть не став чекати відповіді. Ми з Ноелом одночасно рушили до виходу. Я не відводив погляду від жінки, відчуваючи, як спина вкривається холодним потом.

Я вже простягнув руку до ручки дверей…

І завмер.

— Сука… — вирвалося саме по собі.

Перед дверима стояли четверо. Ті самі чоловіки. Однакові. Наче близнюки. Вони мовчки дивилися на нас. І в їхніх очах не було нічого — ні злості, ні жалю. Просто пустота.

Я різко обернувся назад.

І в цей момент жінка… пройшла крізь барну стійку.

Просто пройшла. Наче її не існувало.

Вона рухалася прямо на мене.

Я почав відступати, не відриваючи погляду. Дихання збилося, ноги стали ватяними.

— Я хочу вийти! — закричав Ноел і кинувся до дверей, намагаючись прорватися крізь тих чоловіків. Але вони навіть не поворухнулися. Він просто відскочив від них, ніби вдарився об стіну.

— Відпустіть нас! — крикнув я, уже не стримуючи паніки.

Жінка зупинилася.

Її усмішка стала ширшою.

— Я відпущу вас, — сказала вона спокійно. — Але не зараз.

І тоді я побачив її руки.

Вони почали змінюватися. Витягуватися. Темніти. Шкіра ніби розтікалася, перетворюючись на щось слизьке й чорне. І з кожної руки виросло по два довгих щупальця.