Глава 21. Тридцять чотири години без сну

16 грудня 2008 р.

Прослухати телефонну розмову Олені не вдалося. Як з'ясувалося, на превеликий подив начальника охорони, запису не виявилося як такого. Дзвінок зафіксовано, місцеперебування абонента – виявлено, а запису розмови немає.

– Нічого не розумію! Стривайте, я зараз Саньку дзенькну, він на прослуховуванні сидів.

Саньок розмову слухав, запевняв, що кнопку «записати» ніяк не міг забути натиснути, просто тому що такі речі робляться автоматично. Ясна річ, Олена запитала його, про що Гліб Віталійович говорив з шантажистом, але і тут невдача вийшла. Якраз в цю хвилину хлопцю зателефонували на його мобільний і він відволікся на свою розмову, прикрутивши ту, яку прослуховував. Усі кінці у воду! Що Гліб Віталійович казав шантажисту тепер тільки у нього і можна дізнатися.

Протягом дня рятувалася Олена кавою. Так, шкідливо, а що робити? Щонайменше, вона давала можливість не відключитися на ходу. Попри те, що відкриття музею минуло, справи все одно були. Все ще продовжували телефонувати медійники, залишилися не проведеними кілька зустрічей, домовлялися про нові, телефонували з музею, субпідрядники по ремонту чекали підписання кінцевого акту і виплати грошей, навздогін йшли якісь накладні, бухгалтерія вимагала комплексного звіту про використані кошти. А ще Олена зважилася на розмову з Едуардом Андрійовичем.

– Не кажи дурниць, Олено. Ти просто перенервувала. У будь-якому випадку, нехай так, але питання вирішилося. Розслабся.

Олена замотала головою.

– Невже ви не розумієте? Той чоловік не міг працювати один! Та й не в цьому ж справа! Ця книга, вона несе з собою смерть.

Едуард Андрійович пильно глянув на Олену.

– Відколи це ти стала вірити у всяку нісенітницю?

«Точно, що нісенітниця!»

– А ви самі для чого, заради цікавості книжечку розшукуєте? Едуарде Андрійовичу, якщо люди навколо мене починають ганятися за легендою, а потім ще й те, про що легенда каже – починає збуватися, тут вже хочеш не хочеш, а доводиться замислюватися... – він мовчав, Олена не втрималась та виплеснула те, що не давало покою: – Ні, ну вам-то, людині, яка стількох висот досягла власними зусиллями, навіщо вона, могутність ця?

– Багато ти розумієш, дівчисько!

Едуард Андрійович розвернувся у своєму кріслі до неї спиною і став дивитися на місто, що стелилося внизу. Укрите снігом, воно змінилося на краще – стало чистішим, світлішим, і лише дороги зяяли чорнотою, вказуючи шлях автомобілям і надаючи всій картині схематичності.

Олена терла вилиці, збираючись з силами сказати йому те, заради чого прийшла.

– Я не стану домовлятися з ним про оренду цієї книги, – повільно карбуючи кожне слово, сказала вона.

– Ти відмовляєшся від проєкту? – запитав Едуард Андрійович, не обертаючись.

До чого ж все складно! Чому не можна бути впевненим в чомусь і не розривати себе на частини рішенням?

– Так, – вичавила з себе Олена.

До біса всі перспективи та кризи! Гроші грошима, кар'єра кар'єрою, але у кожної людини мусить бути бодай найменший інстинкт самозбереження. Її зараз – волає про тривогу.

– Добре, – єдине, що відповів Едуард Андрійович, все ще дивлячись у вікно.

Значить так просто? Просто «добре» і нічого більше? Якщо чесно, Олена  оторопіла від такої байдужості. Хоча, ненадовго. Так ще краще! Не було у неї зараз жодного настрою вислуховувати його обурення через відмову. Дівчина розвернулася і вийшла з кабінету, не чекаючи продовження, якщо воно планувалося. Він же і не зупинив.

– Ір, зроби мені, будь ласка, кави, – попросила Олена, коли зайшла у свою приймальню.

Сил немає ніяких! Лише одне бажання – дістатися до ліжка. Очі так і злипаються!

– Так, зараз, – відповіла помічниця. – Олено Ігорівно, тут бухгалтерія повернула калькуляцію. Там помилка, цифри не б'ють і перевитрата виходить.

Олена взяла папери, стала їх переглядати. Як це вона з помилкою відправила їм? Там не може бути перевитрати. Вона сіла на диван у своєму кабінеті, все ще витріщаючись у циферки. Марно. Це треба відкривати документ на комп'ютері та все передивлятися. Зараз, тільки каву вип'є, щоб підбадьоритися хоч трохи…

– Олено Ігорівно, Олено Ігорівно, – долинуло до неї, й від різкості дівчина здригнулася, зрозуміла, що відключилася, а Іра торсає її за плече. – Олено Ігорівно, що з вами?

«Так, здається день вона все ж не вистоїть».

– Я... зі мною все гаразд, Іро, все добре, не переживай. Що трапилося?

– Нічого. Я кави вам принесла. Ви просили каву. Олено Ігорівно, ви точно в порядку?