Глава 20. Жахливе вбивство

16 грудня 2008 р.

Думки метушаться, не даючи зосередитися. І спати хочеться, сон ніяк не бажає поступитися, а ще страх плутається зі спогадами про вечір з Глібом Віталійовичем – його руки: доглянуті, сильні, владні, чіткі вишукані рухи, запах, що зводить з розуму, поцілунки, пестощі...

Олена не сильно розуміла, що змусило її погодитися, але зараз точно не час про це рефлексувати! Ні, ну невже не можна було прийти вранці? Обов'язково зараз? На які питання вона може відповісти о другій годині ночі? Тим більше, що спати лягла понад годину тому.

Слідчий подзвонив у двері десять хвилин тому, сунув під ніс корочку, представився, і все це, як в тумані якомусь. В результаті зараз, після страху і тривоги – стільки всього передумала, поки зрозуміла, чому він прийшов, Олена, хоч убий, не згадає ні з якого він відділення, ні звання, ні те, як його звуть, врешті.

– Я не знаю цю людину. Ні його ім'я, ні вигляд мені ні про що не говорять.

Вигляд! От що, скажіть, будь ласка, можна дізнатися з цього жахливого фото? Зараз дівчині хотілося щонайменше забитися у кут кухонного диванчика, підтягнути до себе ноги й закрити очі, а не на питання відповідати. А ще краще повернутися в тепленьке ліжко...

«Мрії, мрії…»

– Олено Ігорівно, – втомлено промовив слідчий. Здається, цей чоловік з тим же задоволенням, що й Олена, зараз не на її кухні сидів, а вдома дружину, (Олена мигцем глянула на безіменний палець), так, дружину обіймав, – подумайте гарненько. Цей чоловік телефонував вам перед смертю. В його блокноті записані всі ваші номери телефонів – робочий, домашній, другий домашній, дві адреси. Цей і на Корабельній.

– Що?

– Швидше за все, ви взагалі остання, з ким він розмовляв, і ви стверджуєте, що не знаєте його?

Ось тепер сну, як не було!

– Я справді не знаю цього чоловіка!

– Але...

– Даруйте, ви дозволите мені вийти на хвилинку? Ноги геть замерзли.

На теплу піжаму Олена накинула халат, а ось про капці навіть не згадала, поспішаючи дізнатися, хто дзвонить посеред ночі. Кахельна підлога на кухні про них нагадала. Вона налила у чайник води, увімкнула його. Здається, розмова буде не п'ятихвилинною, треба якось підбадьоритися, а сама вискочила в кімнату. Повернувшись, Олена, перш ніж відновлювати розмову, налила чай – собі й нічному відвідувачу, все ж затишніше з теплою чашкою в руках. Поки робила все це, зважувала, що виходить, і що йому розповідати.

– Розумієте, я здогадуюся, про кого йдеться, тільки здогадуюся, і нічого не стверджую. Мені тричі сьогодні телефонував один чоловік. Свій номер я йому не давала, яким чином він дізнався його – не знаю, так само, як і голос його мені теж був незнайомий. Він погрожував мені.

– Так, – протяжно сказав слідчий, – цікаво. А з чого ви взяли, що той, хто телефонував вам – він? – чоловік вказав на фото, яке все ще лежало перед дівчиною, а Олена поперхнулась ковтком чаю. – Ну, якщо ви не знали його? – уточнив слідчий під кінець.

Вона відкашлялась, рішуче перевернула фото на інший бік. Дивитися на це не було жодних сил.

– Річ в тому, що це ви стверджуєте, що він, – вона вказала на фото, – телефонував мені перед смертю, а всіх інших, з ким сьогодні розмовляла телефоном, я згодом бачила і знаю в обличчя.

– О котрій годині він телефонував вам востаннє?

Олена знову вийшла, цього разу за своїм телефоном – там вказано точний час дзвінка шантажиста, його вона і показала слідчому.

– Все сходиться, – констатував чоловік, а за мить додав. – Про що ви з ним розмовляли?

– Вкотре?

– А... ну, в цілому. Ви сказали, він погрожував вам. Чим?

Тепер уже Олені здавалося, що це буде тривати до нескінченності. А потім під час розмови Олена згадала один момент – Едуард Андрійович, він же сказав, що служба охорони вирішить це питання. Ось так? Не може такого бути! Олена розсіяно відповідала на запитання слідчого, намагаючись для самої себе вирішити – стали б люди Едуарда Андрійовича вбивати чи ні; і вся біда була в тому, що не могла сказати однозначно – «ні, не стали б». Олена не знала, нічого вже не знала!

– Олено Ігорівно, де ви були сьогодні в період між дев'ятою та одинадцятою годинами вечора?

Це питання вивело Олену зі ступору. Він що вже вирішив, що це вона послала когось вбити шантажиста?

«А хіба не так виходить?» – тут же віддалося всередині.

«Я не винна! Я всього лише захиститися…»

– З ким ви були в ресторані? – слідчий вже дістав із внутрішньої кишені піджака блокнот і записував. – Ім'я, прізвище партнера, а також ресторан, в якому ви сиділи? До котрої години сиділи? Куди пішли потім? Адреса? О котрій повернулися додому? Чому не повідомили в міліцію, що вам погрожували? Хтось знав про дзвінки з погрозами? Де ви працюєте?