Глава 17. Помпезне відкриття

14 грудня 2008 р.

Музей рідкісних видань знаходився в ста кілометрах від міста. Сама садиба була побудована в 1894 році архітектором, спеціально для цього викликаним з Німеччини. Розташована вона на крутому схилі, сад спускався вниз і сходив терасами. До парадного ґанку вела липова алея, за нею розбито клумби. У квітні-травні, коли все заквітне, тут буде по-справжньому гарно. Садиба невелика, двоповерхова. Парадний ґанок виступає вперед, куполоподібний дах підтримується колонами. Фасад має терасу. Вікна у вигляді арок. Від ґанку в обидва боки відходять однакові крила. Дзеркальне відбиття одне одного. Ще три місяці тому будинок перебував у жахливому стані. Обшарпані стіни, подекуди биті вікна, тріщини на стелях, стінах, ліпка під стелею та на колонах – напівобвалена, підвищена вологість через те, що підтікає стеля, а місцями на стінах пліснява.

Сьогодні ж у цій будівлі зібралися провідні мистецтвознавці, яких зацікавили експонати, а також представники промислової та фінансової еліти. Олена нервувала. Адже це був перший проєкт такої величини, що вона вела самостійно. Спочатку переймалася, що на запрошення не відреагують та ніхто не захоче їхати в таку глушину, потім, що щось піде не так на відкритті й зірветься, боялася журналістів з їх каверзними питаннями, переживала за самі експонати – Гліб Віталійович настрашив. Ясна річ, що все це були контрольовані страхи. Часом вони виливалися в нічні кошмари, але аж ніяк не заважали Олені тверезо оцінювати ситуацію. Вчені-мистецтвознавці, почувши про книги, проситися стануть на відкриття музею. А бомонд, так тут вся справа була в тому, щоб правильно підготувати громадську думку, розповісти заздалегідь про небачену щедрість Едуарда Андрійовича, і тепер уже спрацьовувала цікавість. І не те, щоб цих людей зацікавили самі експонати – для них відкриття музею стало можливістю блиснути своїм становищем. Звичайно, багато в чому вести проєкт Олені допомагав сам Едуард Андрійович. Без його підказок вона навряд чи зуміла зібрати таких людей. Дуже багато речей зав'язувалося виключно на його особистих зв'язках. Саме ж відкриття вийшло помпезним.

– Проєкт просто чудовий! Олено Ігорівно, навіть дивно, що можна було підняти ось це все з попелу, так, саме з попелу, не побоюся сказати цього слова, адже будинок перебував в гнітючому стані, здавалося, що його вже не врятують жодні вливання! Оленочко, ви, воістину, неординарної сили людина, а розшукати всі ці експонати, навіть не віриться, що вони справжні, що у когось, у приватній колекції взагалі існують такі речі!

Елла Дмитрівна – поважна дама, дружина глави правління банку, з яким співпрацює Едуард Андрійович. Олену з нею щойно познайомили, але вона вже втомилася вислуховувати захоплення цієї дами у свою адресу. Та ж, здається, готова продовжувати й продовжувати. Можна подумати, Олена сама стояла зі шпателем і ліпку відновлювала. Слова вставити не дає. Залишається лише мило усміхатися і час від часу кивати головою.

– Було б цікаво поглянути на цю колекцію, ви просто зобов'язані ознайомити нас з цією людиною! Хто він? Ви дозволите…

З таким запитанням, в різних варіаціях з її вуст пролунала вже кілька разів. Олена відразу ж відповіла чітко і зрозуміло, що це неможливо, та ж завзято співає про своє, немов взагалі чує лише себе і постійно виводить до знайомства з володарем колекції.

На щастя, зараз Олені не довелося відповідати нав'язливій співрозмовниці.

– Олено Ігорівно, вас Едуард Андрійович просить підійти, треба сфотографуватися для журналу і дати інтерв'ю.

Олена вибачилася перед Еллою Дмитрівною і, радіючи приводу, поспішила піти.

– Ось сюди, Олено Ігорівно. Ставайте поруч з Едуардом Андрійовичем і Арсенієм Марковичем. Це фото для «Літопису культури»[1].

– Едуарде Андрійовичу, наш телеканал хоче взяти інтерв'ю у вас і в Олени Ігорівни.

– Радіостанція «Нова Ера», можна вас запросити на ефір до студії?

Всім цим «можна» і «дозвольте» не було кінця і краю.

Експертиза, яку замовляла Олена, вмить рознесла звістку про те, що на відкритті музею рідкісних видань будуть представлені нові експонати, які багато років вважалися загубленими. Це зібрало навколо музею мистецтвознавців мало не з усього світу.

– Чи буде дозволено ретельне вивчення експонатів? – це питання поставив, мабуть, кожен з них.

Олена пояснила, що музей експонати орендує, що вони належать приватному колекціонерові, що терміни оренди обмежені, а умови доступу строго регламентовані. У відповідь посипалися прохання вказати ім'я власника.

 – На жаль і це неможливо. Однією з умов надання експонатів в оренду була сувора анонімність імені власника колекції.

Розчарування вчених не було меж. Виходить, що пощастило лише групі тих обраних, хто потрапив в члени експертів, що проводили дослідження видань на справжність. Виходить, тепер лише вони напишуть кандидатські, докторські...

Але в цілому вдало все склалося, музей задоволений, ЗМІ дзвонять про приголомшливі знахідки та небачену щедрість Харченко Едуарда Андрійовича, тільки сам Едуард Андрійович за зовнішньою веселістю приховує незадоволення.