Глава 15. Містерії зустрічей

11 грудня 2008 р.

Легкість шифону, складеного фалдами, на вікнах, під стелею та в проходах на подив легко гармонує з лляними, на перший погляд грубими, скатертинами, що спускаються до мармурової підлоги. Пригашене світло біля кожного столика відгороджує їх один від одного, створюючи відчуття відокремленості. Дерев'яні стільці з високими спинками занурюють в атмосферу старовини. Ресторан зовсім не підходить для ділових зустрічей.

Місця, де вони зустрічаються, Гліб Віталійович весь час вибирає сам, сьогодні ж, немов навмисно привів її в романтику, ніби як, знаючи, що Едуард Андрійович не прийде, і вечеря з ділової перетвориться у вечерю на двох.

– А вам не здається дивним, – без найменшої тіні жалю констатував він, – що зустріч з вашим шефом ніяк не відбудеться?

– З начальником, – не замислюючись поправила Лена, бо думки були зайняті лише одним – де носить Едуарда Андрійовича, і чому дзвінки скидає.

– Чим же вам слово «шеф» не догодило? – поцікавився він.

«Українська надто багата, яскрава і красива, щоб не знайти відповідного слова у слушну мить...» далі йшлося про вузькість словникового запасу та засмічення мови нічого не вартими знаками. Олені згадалися слова мами, і вона усміхнулася.

– А воно запозичене з іноземної мови. Мені наші слова здаються мелодійнішими та ємнішими.

Гліб Віталійович усміхнувся. Він рідко усміхався щиро, і не бачила Олена досі його усмішки, не чула сміху, але в цілому вже звикла до його манери вести бесіду. Ось зараз навіть думка промайнула, що він досить привабливий чоловік, якщо не звертати уваги на його похмурість, і взагалі було б цікаво відчути – які вони його обійми. Подумала так, підняла очі на Гліба Віталійовича, і здалося Олені, що зрозумів він – прочитав її скороминущу дурість. Це, певно, обстановка ресторану на неї так вплинула. Намагаючись бодай якось приховати своє зніяковіння, Олена схопила зі столу накрохмалену серветку (ну навіщо так різко?), акуратно витерла нею губи й продовжила.

– Та, втім, неважливо. А дивним мені багато чого може здаватися, тільки мало що змінюється від мого сприйняття.

– Олено Ігорівно, а можна дізнатися, що саме вам здається дивним?

– Навіщо це вам? – здивувалася дівчина.

За великим рахунком, Олена була рада тому, що він задав тему розмови, тому що сама вже й уявити не могла, чим ще відволікати Гліба Віталійовича від того, що Едуард Андрійович настільки й вкотре затримується.

– Цікаво, – відповів він, ліниво знизуючи плечима.

– Гаразд, – почала Олена, – тільки ви зрозумійте правильно, я людина прагматична, у всякого роду містицизм не вірю, вважаю, що всьому, що відбувається є раціональне пояснення, тому й кажу, що мені ці речі здаються дивними, хоча можу слідом видати ряд своїх же пояснень, чому все саме так. Тільки правда буде десь посередині, а ще я прекрасно розумію, що правда ця – зовсім не моя справа.

– Ну ви й закрутили.

– Продовжувати? – уточнила Олена.

– Звичайно! – сказав Гліб Віталійович, дістав портсигар і вийняв звідти сигарету.

– Взяти хоча б номер телефону, який значиться в усіх довідниках за вашим магазином – безглуздий збіг, а Суботін Петро Володимирович – старанний актор? – вона знову зробила паузу, ніби надаючи йому можливість підтвердити її припущення. Дарма. – Потім ваш мінливий графік роботи... – Гліб Віталійович сидів, закинувши ногу на ногу, час від часу роблячи затяжку, і якихось ознак невдоволення темою Олена не помітила. – Та й небажання продавати експонати, цілком можна зрозуміти, тим більше такі експонати, як у вас. Відсутність охорони в бронежилетах і протитанкової зброї, – Олена усміхнулася, – на мій погляд, лише видимість, адже охочих дістати хоча б шпагу короля може знайтися безліч. Ну, а зустрічі з Едуардом Андрійовичем – випадковість. У всіх машин спускаються колеса...

– Аха, особливо у джипах з авто помпуванням, – вкотре посміхнувся Гліб Віталійович, перебиваючи Олену.

– Але якось же воно спустилося! Техніка може давати збої. Крім того він дійсно веде масу проєктів одночасно, тому немає нічого дивного в тому, що він зірвався і поїхав минулого разу, коли ми прибули вчасно.

В той день Едуард Андрійович зіткнувся у дверях з Глібом Віталійовичем, тільки познайомити їх Олена не встигла. Едуарду Андрійовичу зателефонували на мобільний, і він помчав вирішувати інші справи, а Олена залишилася вибачатися перед партнером.

– Ну, а цього разу, як думаєте, що трапилося?

Дивність ситуації полягала у тім, що вони справді ніяк не могли зустрітися та нормально поговорити. Щоразу ставалася якась халепа. Зачароване коло не дозволяло її начальнику зустрітися з Глібом Віталійовичем. І щось в цій ситуації сильно нагадувало Олені те, як вона намагалася потрапити до магазину. Схоже, чи не так?

– Інопланетяни зустрілися, – пожартувала Олена. Адже не стане казати вголос про свої реальні припущення.