Глава 13. У панській садибі

Білоцерківський район

київської області,

1920 рік

Барська садиба знову була сповнена гомону і лайки – в'їжджала «нова» влада. Воно і зрозуміло, садиба поміщика найзручніше місце для офіцерні, так само як і червоним командирам там подобається, ось і ганяють один одного, змагаються в тому, хто довше затримається. Сьогодні заселявся поручик Уваров разом зі своєю свитою. Петька, ​​дворовий маєтку, наспіх, на самісіньке дно скрині заховав кепку з червоною зіркою, звідти ж взяв в руки звичайну мужицьку шапку і пішов кланятися, волають вже на всю горлянку.

«Щоб ви всі вже провалилися, прости господи! Ніякого життя немає!»

– Звали, пане? – запитав він, низько вклоняючись. Чорт його знає, як до них всіх звертатися, не догодиш кожному, тому сказав по-старому.

Не догодив.

У відповідь на його уклін протяжно свиснув батіг, а спину опік удар – різкий і гострий.

– Ти як розмовляєш, скотино? Тебе скільки кликати треба? Чому ніхто не зустрічає?

Петька завмер, чекаючи наступного удару, боячись підняти очі, і мовив:

– Немає нікого… давно вже немає, ваше високородіє. Розбіглися хто куди. Я один і залишився, та баби в селі, там, за пагорбом.

– А ти що ж? – прибравши батіг і примружившись, питає новоспечений «господар».

– А я садибу стережу для старого пана, раптом повернеться.

Це було неправдою. Який там пан повернеться, що йому тут тепер робити? Він давно десь у Парижу влаштувався. А йому, Петькові, просто нема чого бігти до одних чи до інших, яка різниця? Хата добротна, дах над головою є, а якщо садиба пустує, Петька взагалі відчуває себе господарем будинку і спить у панській опочивальні. Баби в селі без мужиків стали ласкавими – і нагодують, і зігріють, а вибрати, яка по-молодше – так і...

Ось тільки ця солдатня і псує все. Сновигають і сновигають. Життя від них немає!

Петька зрозумів, що захопився, ще неясно, чого цей поручик зажадає.

– А ну, миттю змотався в село, привів сюди баб, щоб готували, а то ти, паскудо, наготуєш, та дівкам накажи з'явитися, молодих бери, зрозумів?

– Зрозумів, зрозумів, – Петька кланяючись, став задкувати, – тільки молодих немає.

– Що? – обурився поручик і знову витягнув батіг. – Ти ще й сперечатися зі мною станеш? – він наступав, змахнувши канчуком.

Мужик інстинктивно підняв руку, захищаючись. Змія зойкнула, вжалила руку і відступила.

– Немає їх, ваше благородіє, – заголосив Петька, падаючи на коліна, – ховаються.

– Владу не поважають? – кричав поручик. – Я вас навчу шанувати, всіх викрешу, щоб знали...

Петька мало не ощирився: «Яка там влада? Сьогодні ви прогнали, завтра вас», – але вчасно схаменувся. У всі часи мав рацію той, у кого в руках є батіг.

Заселялися вони з лайкою, сміхом, стріляниною, свистом батогів. Петька був тільки радий тому, що може спокійно піти в село. Він уже стояв біля воріт, вірніше у стовпів, бо самих воріт не стало давно, коли у двір закотився ще один віз. У ньому, не на козлах, а у самому возі, сидів чоловік, а на колінах він тримав скриню. Сам не розуміючи для чого, Петька зупинився.

За возом їхав вершник в штатському. Він ніби знехотя оглядав двір, підвів очі на садибу, гримнув на візника, щоб той зупинився. Коли віз став, мужик у возі, хоча ні, одягнений він був не по-мужицькі, а як заможний городянин, у жупані,  піднявся і, не випускаючи скрині з рук, став сходити з воза. Робив все якось повільно, невпевнено переступаючи дрібними кроками. Він спустився, все також тримаючи в руках у висячому положенні скриню, завмер на місці, ніби не знаючи, що робити далі. Візник виймав інші речі з воза, тягнув їх в будинок. Вершник спішився і гукнув когось, щоб прилаштували коня, а цей, зі скринею, все стояв і стояв, не ворухнувшись. А ще Петька зауважив, що весь цей час він дивиться в одну точку.

Петька перейшов на інший бік, щоб розглянути прибульця, а може і його скарб, що ні на мить не випускає з рук, а той ніяк не відреагував.

Його очі... Петька і сам немов скам'янів - вони були жовтими, повністю жовтими, без зіниць.

«Та він же...»

– Ян, сюди йди, – крикнув той, що їхав верхи, і чоловік обернувся на його голос, а потім пішов – повільно, немов виміряючи кожен крок.

«Сліпий охоронець скарбу. Ось це так!»

У тому, що в скрині було багатство, Петька не сумнівався ні миті. Інакше чого б він так вчепився в нього і не випускав з рук?