Глава 8. Бесіда на трьох

Двома місяцями раніше

10-11 жовтня 2008р.

Дізнатися про які експонати йдеться, здавалося б, чого простіше?! Тільки ж не дарма Едуард Андрійович відразу не сказав їй про це! Ох, не дарма! І цей його Звіздар (так в офісі називали особистого астролога Едуарда Андрійовича) весь час поруч крутиться, коли справа стосується антикварного магазину. Що ж їх там так зацікавило? Після всієї цієї метушні вона вже сумнівалася в тому, що вся справа лише в спонсорському проєкті для музею.

Олена підморгнула Насті, коли зайшла в багато оздоблену приймальню.

– Один? – запитала вона, вказуючи на двері кабінету керівника.

– Майже, – зашепотіла дівчина у відповідь. – Звіздар теж там. Тобі веліли з'явитися негайно.

Бесіда на трьох! Хто б сумнівався, що пояснювати доведеться не лише начальнику?! Можна було б вже звикнути.

– Повідомляй, що прибула, готова зайти.

У тому, що стосувалося себе, Едуард Андрійович був стриманий. Одяг, так, дорогий, але аж ніяк не кричущий,  швидше практичний, добротний. Напевно, таке ставлення тяглося ще з тих часів, коли афішувати доходи особливо було не варто. Ось і офіс – влаштовано цілком собі солідно, щоб партнери могли оцінити достаток, в той час як кабінет самого начальника – більше ніж простий. Строгий сірий колір стін, підлоги та стелі в різних тонах вступав в контраст з темними меблями – шафи та відкриті полиці, оформлені в одному стилі. Класичні стільці, виставлені навколо столу для нарад, зручне крісло господаря кабінету, ну і невеликий оксамитово-білий диван в кутку, (ось він доставляє мороки прибиральниці!) Фасадна стіна повністю скляна, зрідка закриваються жалюзі, в цілому ж, коли дивишся у вікно, здається, що підносишся над усім містом з його суєтою. Мабуть, і все. Хіба що кілька невеликих картин, що висять на одній зі стін, оживляли обстановку.

– Ти диви, всього лише сорок хвилин робочого часу, а ви зволили з'явитися! – почав Звіздар.

Єхидна падлюка, постійно крутиться навколо Едуарда Андрійовича і віщає, що кажуть зірки, часто просто строчить кляузи на інших співробітників. Благо ще Едуард Андрійович, слухати-то свого астролога, слухає, а ось рішення приймає з якихось своїх міркувань і взагалі чудово розбирається в людях.

Такому втручанню у свій імідж Олена обурилася до глибини душі. Та він взагалі на якій підставі вичитує її? Вона обдарувала невдалого астролога гнівним поглядом, якщо розумний – зрозуміє, що краще не втручатися, а потім обернулася до Едуарда Андрійовича:

– Викликали? – як ні в чому не бувало, запитала вона.

– Викликав, Олено Ігорівно, викликав. – дівчина відсунула один зі стільців і присіла, а начальник продовжив: – За великим рахунком, мені все одно, яким чином ви розподіляєте свій робочий день, і не стану я контролювати, коли та де ви перебуваєте, чим займаєтеся – мене цікавить результат. Давайте почнемо спочатку: ви в змозі домовитися про зустріч з господарем антикварного магазину, чи мені шукати когось іншого для цієї справи, а вас садити на телефон у приймальню?

– Едуарде Андрійовичу, вчора, після нашої з вами розмови, мені вдалося отримати візитку власника магазину. – Двоє чоловіків перезирнулися між собою і втупилися в Олену. Від ставного тону начальника не залишилося і сліду, а погляд став вичікувально хижацьким. – Дзвонила я вже сьогодні – о дев'ятій, але, на жаль, про зустріч так і не домовилася. – Розчарування в обох в погляді та рухах. Олена продовжила: – Власник магазину сказав, що дасть відповідь лише після того, як дізнається, про що йде мова.

Чоловіки знову перезирнулися. Олена відчула себе зайвою в кабінеті, цим двом точно є, що обговорити, але не при ній.

– Ми не можемо їй сказати, – прошепотів Звіздар, досить голосно, видно спеціально, щоб Олена почула.

Едуард Андрійович мовчав, задумавшись. Він уже не дивився на астролога, під ним кружляв вир міста, він же прикидав можливі варіанти. Дівчина чекала. Притих навіть невгамовний Дмитро Іванович, астролог.

Пауза стала затягуватися, коли чоловік, який тримав усіх у напрузі, обернувся до Олени й запитав:

– Ви розмовляли безпосередньо з власником магазину?

– Ні, з його секретарем, – відповіла Олена.

Знову пауза, цього разу трохи менша.

– Тоді зробимо так. Олено, проведіть пошук в Інтернеті та дізнайтеся, який в магазині асортимент. Я впевнений, там є така інформація. Зробите подібний огляд, і до мене. Думаю, години вам на це вистачить?

Олена не була впевнена, це при тій таємничості злощасного для неї антикварного магазину, але кивнула. Для початку треба спробувати, а потім вже говорити про те, що це неможливо.

До подиву Олени пошуковик на запит відгукнувся миттєво: 

«Ласкаво просимо в антикварний магазин Вишневецького!» 

Олена навіть відразу засумнівалася, може, їй від початку було достатньо всього лише правильно створити запит? Правда, ось ця її невпевненість зникла при першому ж погляді на контактний телефон, що пропонувався на сайті – номер дідуся Суботіна, Олена його вже напам'ять знала, так що нічого вона не упустила з поля зору. Адреса і телефон нічим не відрізнялися від контактів довідкових служб, куди вона телефонувала, а електронної адреси не було.