Глава 5. Боротьба за покликання

Наші дні

Десь з другого класу гімназії Олена загорілася психологією. Почалося все з тестів. Це найбільш примітивний, але безумовно захопливий для підлітків спосіб знайомства з предметом, потім, звичайно ж, Дейл Карнегі та його російський «колега» – Микола Козлов. О, Козлов став взагалі настільною книгою (або книгами)! Читався завзято, був поруч при всякого роду життєвих розладах і «великих проблемах» незрілого розуму. Плюс до цього гарний психолог у школі, яка вміла направити і порадити так, що вони приймалися. Жінка не просто ділила ставку та займала посаду. Вона була справжнім психологом і любила свою справу! Проводила постійні заняття зі школярами. Олена брала участь у різного роду активностях, олімпіадах та змаганнях, і, як результат, до закінчення школи мала чітку впевненість, куди треба йти та чим в житті займатися.

Тато – раніше професор архітектурно-будівельного інституту, а нині приватний підприємець – був проти. Він волів бачити в єдиній дочці свою помічницю, марив про її економічну освіту і майбутні перспективи невеликої власної справи. Мама – філолог – підтримувала прагнення дочки до самостійного вибору. В результаті, останні місяці в школі пройшли в постійних дебатах: «куди далі?»

Аргументи в хід йшли різні. Батько тиснув на фінансову сторону питання. Казав про те, що така сфера діяльності, як психологія, в нашій країні ніколи не розвинеться до таких масштабів, щоб забезпечити його єдине й улюблене чадо належним чином, що треба думати про перспективи, що він, врешті-решт, бажає доньці лише добра і не розуміє, чому вона упирається. Адже навіть, якщо не захоче потім приймати його архітектурне бюро, то економічна освіта допоможе потрапити в таку багату і перспективну сферу, як банківську, де вона, з її живим розумом і старанням, напевно зуміє зробити пристойну кар'єру.

Олена ж заявляла про те, що в житті треба займатися тим, до чого душа лежить, що не можна ламати особистість на догоду фінансового благополуччя, що це може погано відбитися на всьому житті, створити купу комплексів і негативно позначитися на самооцінці; що робота повинна приносити задоволення... – загалом, в хід йшла все та ж, така улюблена психологія.

Психологія перемогла! Правда, за однієї умови – Олена вступає у два університети, психологія – денний стаціонар, економіка – заочне відділення. Напевно розрахунок робився на те, що пройде юнацький максималізм, донька одумається, оцінить смак життя, а до цього часу у неї все ж буде та сама економічна освіта, і вона, нічого не втрачаючи, займеться гідною кар'єрою.

Не можна сказати, що батько помилявся. Ні, Олена, і справді, все також з великим задоволенням ходила на лекції стаціонару, заочне відділення було для неї не більше, ніж обов'язок – слово, дане батькові. Але, чим ближче вона підходила до старших курсів, тим більше розуміла дві речі: по-перше, бути теоретиком і заглиблюватися в науку у неї немає жодного бажання, а, по-друге, для того, щоб успішно займатися практичною психологією, потрібна не тільки серйозна теоретична база, а й стартовий капітал, а грошей в Олени не було. Так, її сім'я не була бідною, але просити кошти у батьків не хотілося – Олена прагнула всього добитися сама. Ще навчаючись в університеті, вона частенько давала практичні поради подружками і бачила, що є результат, але проблеми ці були майже однакові – «невдале кохання», і їй швидко набридла одноманітність. Хотілося більшого, і Олена навіть уявляла собі, чого саме, але поки все це було нездійсненно. Тому, на даному етапі, було вирішено збирати гроші і застосовувати психологію як інструмент самореалізації, а не спосіб.

Економістом Олена теж не стала. За великим рахунком, два дипломи про вищу освіту не обтяжили – розширили кругозір, додали гнучкості, та й той же помічник з психолого-економічною освітою – куди як солідніше виглядає в очах роботодавця.

Зі своїм майбутнім керівником Олена познайомилася випадково, в конторі свого батька. Перший час, поки шукала щось цікавіше, працювала з ним, просто для досвіду. Едуард Андрійович з'явився в конторі ставний, неквапливий, навіть, як здалося Олені з першого погляду – дещо пригальмований. Правда, ось це відчуття розвіялося відразу, тому що з його приходом в офісі немов все закрутилося, туди-сюди заснували працівники, а клієнт, що підняв стільки шуму, непомітно зник за дверима батькового кабінету. Про що вони говорили, Олена не знала – у неї були свої справи, а потім задзвенів телефон. Це були німецькі партнери батька. Олена вже не один раз сама розмовляла з Клаусом Ронтельфом, тому і зараз, не ставлячи батька до відома – слухала, що той казав, нотувала, відповідала на питання, пропонувала варіанти. Захопившись розмовою, вона не помітила, як поважний клієнт вийшов з кабінету. Як виявилося, він майже весь час, що Олена вела розмову з німцем, дивився на неї. Трохи збентежена пильною увагою, дівчина поглядом запитала, чим може допомогти, а сама продовжила телефонну розмову. Едуард Андрійович показав їй, що вона може не відволікатися, демонстративно влаштувався на дивані і слухав. Коли ж розмова завершилася, піднявся і пішов до неї.

– Я вас слухаю, – випередила його Олена.

– І багато Палич платить дівчині, яка вільно розмовляє німецькою?

Олена уважніше поглянула на клієнта. Ще на першому курсі університету вона здобула звичку при першій зустрічі за зовнішнім виглядом створювати для себе психологічний портрет людини, з якою спілкується. Рішучий, активний, впевнений у своїй правоті, категоричний, хитрий. Одягнений він був дорого, по-діловому, вік приблизно такий же, як і в батька Олени. Пояснювати йому, що «Палич» – для неї не просто роботодавець, а батько, Олена не стала, так само, як і говорити про суми. З чого б це?!