Частина 1. Книга могутності. Глава 1. Згарище

Наші дні.

Ніч з 16 на

17 грудня 2008р.

Простір навколо будинку обгороджено стрічкою, вже згортає свою роботу пожежна бригада, неподалік стоїть поліційна машина. З цього боку недоторканим виявився лише високий ганок і колони. Фасад майже цілком темний від кіптяви, шибок немає, вікна зяють чорними очницями. Навколо огорожі – натовп.

Женька, завжди веселий і товариський, вважався серед друзів веселуном і балагуром, стояв зараз в цьому натовпі роззяв, безглуздим поглядом дивився на обвуглені стіни і не вірив у те, що все це правда.

Так не буває! Цього не може бути. Він же розмовляв з нею всього лише годину тому...

– Гей! Ти чого, спиш там, чи що? Десята година – дитячий час. Оленцю, мені поговорити з тобою треба! – це була його реакція на її сонне: «Я вас слухаю...». – Ти знаєш, що цей Новий рік ми зустрічатимемо разом?

– Женю – ти схибнутий! Ні, я завжди це знала, але ось зараз переконалася остаточно. Розбудити мене лише для того…

Безглуздо! До чого ж все безглуздо і дико!

Серед натовпу роззяв котилися жваві здогади про те, чому в одноповерховому будинку з високим цоколем і великим парадним ґанком, будинку, що пережив дві війни і революцію, виникла пожежа.

«Та не палила вона, я вам кажу! Невже не зрозуміло?»,

«Зараз всі палять! Озирнись навколо! Ти в якому світі живеш?»,

«Чи, може, з проводкою сталося чого? Понаставляють техніки у старих будинках, ось вона і не витримує...»,

«Підпал це, люде добрі, як пити дати, підпал! Чула я, як скло в їйновім вікні дзвеніло, скалки летіли, стрілянина була, а потім, мабуть, хвилин через п'ять, і дим повалив. Порішив дівку хтось, та й підпалив, щоб слідів не залишилося, а за що, так ніхто і не відає».

Женя хитнув головою і обернувся на балакучих сусідів. Треба йти до своїх, напевно вони там вже розбираються.

Навіщо? Ні, ну навіщо? Він же не оперативник, не слідчий. Йому не обов'язково…

Не хотілось! Ні, не "не хотілося" – він боявся. Саме боявся! Вперше в житті... Тому що, поки не бачив її неживу, залишалася надія, що сидить десь і оговтується від пережитого жаху, чекає допомоги, адже може ж...

Женька з легкістю оминув стрічку огорожі й попрямував до машини швидкої допомоги. Саме там стояв візок з тілом, цілком накритим простирадлом.

– Ей, ти чого сюди приперся? Нумо, геть, за огорожу!

Женя обернувся.

– Спокійно, свої, – він дістав посвідчення і продемонстрував його хлопчині-постовому. – Де слідчий?

– Всі в будинку, разом з пожежними, – відрапортував той, уважно вивчивши посвідчення. – Щось там їм не подобається.

Женя пішов у будинок. Значно обгоріла передня частина – кухня і спальня. Сильно постраждав передпокій. Друга кімната, вітальня і задня частина коридору залишилися майже недоторкані вогнем.

«Оленко, ти ж не спала! Чому не вибралася?»

У кімнаті, яка ще годину тому була її спальнею, працювали експерти. Слідчий Анатолій Копилов, побачивши Женю, подав йому руку і відразу здивовано поцікавився:

– А ти чого сюди приїхав?

Женя відвернувся. Він не оперативник, не слідчий, він не виїжджає за викликом. Він психолог і матеріали отримує у паперовому вигляді, ретельно аналізує і лише потім може йти до людини, вже знаючи, як буде вести розмову. А сюди він приїхав, бо запідозрив недобре. Вже якось раптово перервалася телефонна розмова, і він почув її крик, перш, ніж пролунали гудки. Потім Олена вже не брала слухавку, а Женя, гнаний поганим передчуттям, помчав до неї. Тільки він і гадки не мав, що замість будинку побачить згарище, а на візку буде тіло, накрите простирадлом.

– Я знав її. Ще з університету... Олена моя однокурсниця.

Толя стиснув його плече.

– Співчуваю.

– Толю, що тут сталося? Причина пожежі вже відома? – нервово запитав Женя. Йому раптом здалося життєво важливим дізнатися все.

– Слухай-но, – Толік повів його убік, – скажи мені одну річ. Ти як, взагалі, працювати в стані? Зможеш допомогти мені з цією справою?

– Не зрозумів, – здивувався Женя. – Пожежа – не мій профіль, про яку допомогу... – замислився і навіть не завершив фразу: – Ти хочеш сказати, що тут не просто пожежа сталася?

– Саме так, – відповів Копилов. – Я ж теж встиг познайомитися з цією дівчиною. Минулої ночі вона проходила у мене як свідок щодо вбивства. Читав вже матеріали, що я тобі днем надіслав?

Женя став пригадувати подробиці. Документи надійшли тільки після обіду, і переглядав він їх мигцем. Мова там йшла про те, що вбитий шантажував когось і на момент смерті або безпосередньо перед нею якраз і розмовляв з жертвою шантажу телефоном.

– Так він, що, Олені погрожував? – Женя жахнувся від цього здогаду.