Ніхто не обіцяв хепі енду

(Примітка від автора: перепрошую за глюки у форматуванні, я не знаю, чому тире перетворюються на крапки у прямій мові).

1 .

У кількох кроках від приймальні генерального директора компанії «Дарина» я зустріла Анастасію, незмінну помічницю босса. Так, босси змінюються, а Стася, ба вже давно пані Анастасія, залишається. Анастасія посміхнулась до мене, як до подруги. Та воно й правда, за стільки років праці та чавунів гіркоти, які разом хльобали, ми вже стали подругами, а не боссом та помічницею.

- Ірино Сергіївно, пан Олесь у кабінеті, мене на обід відпустив. Там у нього новий партнер приїхав, то вони про щось розмовляють. Мені повернутись?

- Не треба. Син мене на обід запросив. Хоче з тим партнером познайомити. Тож ми зараз десь підемо.

«Дарина» - це наше з покійним чоловіком дітище, ми вклали у компанію не тільки купу зароблених, без перебільшення, потом (моїм) і кров’ю (Миколиною) грошей, а й енергії, фантазії, сподівань та любові. Так, саме любові.

Смерть розлучила нас дуже рано, Лесю ледь п’ятнадцять виповнилось. Клятий рак забрав у мене чоловіка, а у Олеся та Мартусі люблячого тата, коли він був найпотрібніший, особливо підлітку. Тож на моїх плечах залишилась не тільки компанія, а й двійко дітей. Олесь запевняє, що мама – то його ідеал жінки. Як то кажуть, селфмейдвумен. Людина, що сама себе зробила. Сильна, ділова, все пам’ятає, все тримає під контролем. Це так. Інакше не можна у цьому жорстокому світі. Я ж саламандра. Навіть знак маю – невеличке тату на лівій руці. Тваринка, схожа на ящірку, ніби прислухається до пульсу. Саламандра - міфічна істота, у вогні не горить, у воді не тоне. Так і я – пройшла крізь полум’я пристрасті, не потонула у сльозах відчаю. Вийшла з випробувань стримана і коректна. От тільки діти мені дорікають, що сміюсь рідко.

Трохи більше року тому я заявила сім’ї, що хочу «піти у відставку». Опікуватись малим Сергійком, онуком, якому саме виповнився рік, вести неквапний спосіб життя, вчитись малюванню... Для всіх був шок: а хто ж керуватиме бізнесом?

– Як хто? – ніби про щось вже вирішене відказала. – Олесь. Я буду поряд, так би мовити, позаштатним консультантом. А за рік-два і Марта приєднається до тебе, синку. Та і помічники-заступники у тебе залишаться ті самі, мною виплекані. Знаєте, діти, мене останнім часом гризе відчуття плинності життя. Ніби воно мене оминає, а часу немає, щоб помилуватись на захід сонця, казку Сергійку почитати, банально у кіно піти з подругою, попліткувати з сусідкою.

– Мамо, ти мене лякаєш! – аж скрикнула Марта. – Ти – і плітки із сусідкою! Це ж несумісні речі! Паралельні світи! Ти така... така... – Марті забракло слів.

Сумно усміхнулась донечці:

– Серйозна і ділова? – доня кивнула. Я похитала головою: - Не впевнена, що це такі вже чесноти. Колись одна людина назвала мене «жінкою, що не вміє танцювати під дощем». Час це виправити і навчитись.

– Навчитись чому? – не зрозумів Олесь, який все ще не оговтався від моїх слів.

– Танцювати під дощем. Та не дивись ти на мене як на схибнуту! Альцгеймер ще не прийшов. Це такий собі художній образ вільної і трохи легковажної. Може, вийде?

– Легковажна? З тебе? Ой, мамо! – син обійняв, поцілував у скроню. – А як я не впораюсь? Розвалю все?

– Не зумієш! Ти ж мій син!

І от минув рік. Олесь таки впорався. Шишок трохи набив на лобі, трійко контрактів завалив, але поступово загнуздав того коня, що зветься керування компанією. З нагоди двадцятиліття існування торговельної компанії «Дарина» та року свого правління Олесь організував зустріч партнерів. Місце він обрав за моєю порадою не дуже «статусне», але затишне і з хорошою кухнею. Янек Войтович з Кракова, і Маркета з Братислави приїдуть завтра. А ще приїхала нова людина. Це Олесь мені такий собі сюрприз організував. Йому допомогли вийти на одну невелику фірму з Іспанії, виробляють різні солодощі. На нашому ринку того ще бракує. Власне, «Дарина» ще робить перші кроки до знайомства з іспанцями. Син сподівається, що мені, як головному консультанту і засновниці, буде цікаво зустрітись з головою майбутньої компанії-партнерки. Бо я ж колись в Іспанії працювала, навіть початковий капітал заробила. Матиму нагоду мову пригадати.

Про все це Олесь мені повідомив сьогодні вранці, коли телефонував, щоб упевнитись, що я прийду на зустріч. От чого мені не хочеться пригадувати, так це два роки, проведені на заробітках в Іспанії! Все те залишилось у далекому минулому, у великій скрині замкнене на надійний замок і заховано на горищі пам’яті. До спогадів повертатись не хочу нізащо. Там залишилось забагато болю, сорому, марних сподівань та розтрощених почуттів. Але сказати про це сину неможливо. Олесь прискіпливий, почне допитуватись. Надійні запори можуть виявитись не такими вже й надійними, і ретельно приховані таємниці повилазять назовні.

... Ми з Миколою борсалися у чорній безнадії і захмарних боргах. Як і вся країна. Початок дев'яностих. Аж тут мені нагодилась робота в Іспанії – виносити нічний горщик за паралізованим російським емігрантом. Микола незадовго до цього пролежав в лікарні майже місяць – його жорстоко побили за вперте небажання платити оброк рекету. Як я тоді вважала. Хоча справи виявились значно гіршими. Впертих новоспечених бізнесменів Варченок поставили на лічильник, нам довелося продати все більш-менш цінне, що було у нашій сім'ї та у моєї мами. Лесик постійно хворів, мамин завод закрився, і вона залишилася без роботи...