Пролог

Усе почалося, коли я перейшла до одинадцятого класу. Школа завжди була для мене чимось неминучим. Власне, нічого не змінювалося, окрім додаткового завалу домашніх завдань. Та ще й новий директор утнув — із початку навчального року запровадив прибирання класів, що додало чимало нових клопотів.

 Шкільні правила — нікуди не подінешся. Їх треба дотримуватися, інакше штрафні бали зіпсують репутацію учня, особливо якщо вона й без того нижча за плінтус. А про гарну характеристику для вступу можна просто забути.

Одного прекрасного дня я сиділа на лавці в шкільному саду й думала про те, чого ж мені насправді бракує в школі. Здавалося б, нічого не змінилося, але порожнеча всередині з кожним днем ставала дедалі більшою. Настав час зізнатися самій собі — мені бракувало Те Уна. 

Саме він, мабуть, єдиний наповнював нескінченну низку одноманітних днів змістом. Коли я бачила його в школі — його усмішку, мимохідь кинутий погляд — усе всередині переверталося, хотілося співати й коїти безумства. 

Часто після уроків ми сиділи в кафе неподалік і годинами могли базікати ні про що, а могли мовчати, дивлячись одне одному в очі, й ніхто не відчував незручності — бо це був наш час.

Тепер він переїхав до іншого міста разом із батьком, який раніше був головою школи Кимдо. Ми щодня переписуємося й телефонуємо одне одному, але це зовсім не те. Відколи він поїхав, нам вдалося зустрітися лише тричі. Але я його дочекаюся. Обов’язково дочекаюся, чого б мені це не коштувало. Бо я його дуже кохаю.

Дні тягнулися нескінченною вервечкою, кожен ставав схожим на попередній. Наче я проживала той самий день знову й знову, і лише сни були короткою розрадою — адже там був він. Так минали місяці, поки одного дня не пролунав телефонний дзвінок, який змінив усе.

Зранку зателефонував менеджер і повідомив, що мій вебтун — південнокорейський цифровий комікс, призначений переважно для читання на смартфонах, різновид манхви — посів перше місце на сеульському конкурсі коміксів. 

Спершу я навіть не повірила й кілька разів перепитала. А потім мене наче прорвало — хвилин п’ять я стрибала кімнатою, мов божевільна, кричала від радості, навіть котові трохи перепало — виявляється, вони не вміють чіплятися кігтями за стелю. 

Трохи заспокоївшись, я зателефонувала Те Уну, щоб поділитися радістю, і ми, безбожно фальшивлячи, заспівали «We Are the Champions». Кішка, остаточно ошелешена, залізла під ліжко й невдоволено блищала очима.

Далі я телефонувала всім підряд — реакція була майже однакова: вітання й побажання подальших успіхів. Захопившись, я ледь не запізнилася до школи. Ідучи коридорами, помічала привітні усмішки, хтось навіть махав рукою — це безперечно тішило. Увійшовши до класу, почула дружне: «Вітаємо!» А далі кожен підходив особисто — хлопці так розійшлися, що ледь не почали підкидати мене вгору. Дівчата відбили мене — хоча, здається, їм просто стало трохи заздрісно. Навіть ті, з ким у мене були натягнуті стосунки, схвально кивнули. Без сумніву, це був успіх — певна, і на рейтинг це якось вплинуло.

Раптовий дзвінок телефону перервав ідилію. На екрані висвітилося: «Матусенька». Узявши слухавку, спершу нічого не почула через гамір у класі, довелося вийти. Я чекала почути маму, тому не одразу зрозуміла, чому замість неї заговорив брат. 

Його голос був сухим і пригніченим, усмішка миттєво зникла. Я буквально відчула — сталося щось страшне, серце зрадливо стиснулося. І лише тоді я усвідомила, що саме говорить Те Шік:

— Тато потрапив у аварію. Ми з мамою їдемо до лікарні. Приїжджай до центральної лікарні.

Його голос звучав механічно, наче автовідповідач повторював одне й те саме, а на задньому плані чувся жіночий плач.

Я не стала дослуховувати — поклала слухавку й сповзла по стіні. Сльози самі бризнули з очей, змусивши однокласників звернути на мене увагу. Вони вибігли, згуртувалися довкола, намагалися з’ясувати, що сталося. Але в горлі застряг клубок, його наче звело спазмом — окрім ридань, я нічого не могла вимовити. У роті з’явився неприємний металевий присмак.

Далі пам’ятаю уривками — усе наче в тумані. Прийшов класний керівник, розігнав усіх… Я щось намагалася пояснити, зриваючись на істерику… Мене відпустили. Однокласниця супроводжувала мене — спершу до туалету, потім до медпункту. Я лежу на кушетці, мені дають якісь краплі. Здавалося, минула година — а насправді не більше п’ятнадцяти хвилин. 

Свідомість трохи прояснилася, думки стали зв’язнішими. Усе сприймалося ніби збоку — наче це відбувається не зі мною, а я лише спостерігач. Почуття ніби вимкнули, залишилася одна думка: «Мені треба до лікарні. До тата».

Подякувавши всім і стримуючи бажання бігти порожніми коридорами, я поспішила до велосипеда. Центральна лікарня була неподалік — за тридцять хвилин я вже під’їжджала до головного входу.

У холі лікарні я спершу розгубилася: багато лікарів, ще більше пацієнтів — раніше я майже не бувала в лікарнях. Знайшовши очима ресепшен і адміністратора, я рушила туди. Довелося відстояти невелику чергу. 

Одна бабуся, побачивши мій стан, навіть пропустила мене вперед. Подякувавши їй, я одразу спитала, де лежить тато. Після кількох уточнювальних запитань і моїх збивчастих пояснень з’ясували, що він, найімовірніше, у реанімації. Мені показали напрямок — і я вже мчала туди:

— Ин Хо!

Мене раптово гукнули, і знайома постать махнула рукою з сусіднього коридору.

Останні метри я буквально пролетіла й, не давши мамі підвестися, кинулася їй на шию. Слідом підійшов брат, ніжно обіймаючи нас обох.

Коли перші сльози вщухли й спазм у горлі дозволив говорити, брат коротко розповів, що сталося. Водій, імовірно напідпитку, збив тата на пішохідному переході. Санітар зі швидкої, який прибув на виклик, передав слова очевидців: перед самим зіткненням тато в останню мить виштовхнув дівчину з-під коліс, але сам уникнути удару не встиг.

Тато завжди був таким — не терпів несправедливості, безкорисливо приходив на допомогу. Пам’ятаю, як він привів додому безхатченка, нагодував його, дав одяг і трохи грошей. А мама тоді дорікала: мовляв, навіщо, він же смердить, а гроші проп’є.