Інферно

Майбутнє постійно нищило та викривляло минуле, крало його форму й знущалось над ідеєю часу. Усе переписувалось і згорало на сторінках пам’яті. Я шукав її руки на смітниках. Її губи стали шматками тексту про те, якою вона була. Я бачив там сліди її мрій – вони вели через книгарню до прірви великого міста. Я бачив її вицвілий щоденник спогадів – його почала поглинати калюжа моєї крові, яка текла до тієї прірви. Звук павутиння грав мінорну фугу смерті. Я відчув погляд і почав шукати своє серце.  Осліплий, я відчував ярість. Як в передчутті біди я глянув на небо й буря розсипалась наді мною. Підмур’я моєї тюрми росло та ковтало мене. Я чекав у могилі, як і перед народженням, тікав із далі в даль. Гофри чорного стола були залиті полум’ям свічки, яка тріпотіла над пустою могилою того, хто не бажав вмирати – він вже помер.

Холодний біль викликав думки про втому життя, в нього тік гній з очей, від того, що бачив. Свідомість випивала життя як закоханий останню краплю вина після розчарування світом. Усе ставало німим і починало говорити з тими, хто мовчить. Найкращі погляди стали дивитись у землю та відчувати себе закопаними в ній. Свідомість була по вінця повною, вона переливалась і топилась, задихалась і знову поверталась до життя, плакала як скалічена дитина з холодним поглядом у пітьму. Усе тануло на гострих лезах, різалось, заривалось і тихо стікало сльозами з кров’ю.