Гарон. Околиці Інферону. Зона ураження.

Петер та Мерана любили один одного ще з дитинства. Але, одвічна ворожнеча між сім'ями молодих людей ніяк не могла допомогти закоханим знайти своє щастя. Тому вони завжди зустрічалися таємно, на березі цього озера, у густих Інферонських лісах, у двох лігах на захід від рідного села.

І зараз вони сиділи на березі озера, спостерігаючи різнобарвну заграву на заході, яка заповнила половину неба.

- Скоро світанок, - сказала дівчина, - якщо я не повернуся додому вчасно, батько тиждень мене не випустить із дому.

- Мера, а давай втечемо.

– Куди?

- Кудись. Я втомився ховатись, ховати свої почуття до тебе.

- А як ми житимемо? В нас нічого немає.

– Усе це наживне. Втечемо в місто, Інферон чи Орд, щоб рідні нас не знайшли. У мене є близько трьох золотих. Спочатку вистачить. Піду до когось в учні, а там, дивись, і майстром стану.

– Давай… – тихим чужим голосом відповіла дівчина.

Хлопець здивовано подивився на свою кохану, і помітив, що та дивиться кудись убік. Її очі стали червоними, а з-під верхньої губи вилізла пара іклів. Але найстрашніше було з того боку, куди дивиться дівчина. Невелика туманна хмара швидко набула форми небаченого монстра: величезна паща повна туманних зубів, була схожа на оскал дохлого дракона, що встиг згнити на половину; у місцях, де порожнеча утворила подобу очей, затремтів червоний вогник.

Петер хотів щось сказати, відвести дівчину геть або на крайній випадок закрити собою, але, глянувши в очі порожнечі, хлопця скувало дивне заціпеніння. Він не міг більше поворухнутися.

Туман розплився в гримасі, чи то оскалі, чи то посмішці, і за мить огорнув двох закоханих...

З першими променями світанку туман уповз кудись у зарості, залишивши на березі озера два висушені до стану мумії тіла. На їхніх обличчях навіки завмер жах, а самі тіла, за ці кілька хвилин, що провели в тумані, постаріли на десятки років.