Візуалізація (глава 24)

Джуліан бореться із демоном Газовою Гангреною

Нейт зявляється на допомогу Джуліанові

Джуліан здивовано підняв брову.

― Змушений визнати, це було неочікувано, ― з іронією протягнув хлопець, поглянувши на Нейта.

― Не зарікайся, ― зронив Вествік. ― Я зробив це лише тому, що вбивство оцих, ― показав він на труп Газової Гангрени, який поступово починав набувати нормального людського обліку. ― Входить в список моїх обов’язків, як інфеніста.

Анна бігла, не озираючись. Дівчина була вражена дізнатись, що увесь цей час в тілі її психованого батька сидів демон. Та досі не могла второпати ― демон і справді був в ньому тоді, коли Анна іще нічого не знала, чи…

«Е ні, я не збираюсь так просто здаватись! Я ж, чорт візьми інфеніст, а інфеністи створені для того, аби боротися з демонами!» ― дівчина різко зупинилась і оглянулась. Ніби нікого. Поволі просканувала горизонт. Жодного натяку на те, що за нею увесь цей час хтось гнався. Але відчуття не підводили… внутрішня сутність Анни так і приговорювала ― тікай, куди очі ведуть.

«Він вилікувався, Анно. Ти ввела йому плазму того інфеніста, що дала тобі Марта. Він валяється там, приходячи до тями. Він не йшов за тобою увесь цей час, Анно, заспокойся… просто дихай», ― намагалась подумки заспокоїти себе дівчина. І тут раптом згадала один спогад із дитинства…

― Коли боятимешся, просто закрий очі і почни рахувати до десяти. Ось так… раз…

― Джеймі, він іде! ― злякалася мала Анна, почувши, як відчинилися двері у кімнату.

― Рахуй, сестричко, ― зашепотів Джеймі. ― Два… три… чотири… раз… два… три… дихай спокійно… чотири… ― вони чітко бачили в кімнаті великі чоловічі ступні, що поволі ходили-туди сюди, але Джеймі все ж не припиняв тихий шепіт на вухо своєї сестри.

Ці слова неначе справді зазвучали в голові Анни зараз. Вона змусила себе заплющити очі і рахувати. Тендітні руки із довгими пальцями уп’ялися нігтями в кору дерева. Дівчина завмерла, але дихання її все ж залишалось достатньо голосним.

Раз… два… три… чотири…

Раз.. два…

― Як смієш ти ховатися від батька?! ― неочікувано прозвучав грізний чоловічий голос просто перед Анною.

Грегорі кидає Анну в закинутій будівлі

― Ти думала, що вилікуєш мене тією бісовою плазмою?! Поглянь! Ні сліду не залишилось! Ти не зможеш змінити те, ким я є, Аннабель! А от я… ― він різко схопив її за куртку і припнув до дерева. Анна була настільки виснажена і шокована, що ледве знаходилась при тямі. ― СЛУХАЙ МЕНЕ, КОЛИ Я ГОВОРЮ!

― Відпусти мене, прошу… ― прохрипіла дівчина, ледве тримаючи очі відкритими.

― Ти була в контакті іще з кимось, окрім того вилупка Деллавера? Ой, не роби такого погляду! Наче ти не знала, що я увесь цей час за тобою стежив… так, Аннабель, це я попросив його забратися подалі від тебе!

«Що?! Ні! Роб Деллавер, моє перше шкільне кохання… він же зрадив мені… я сама кинула його!» ― пронеслося в голові Анни.

― Він злякався погроз місцевого шерифа і забрався геть, збрехавши тобі про зраду, ― пояснив чоловік. ― Я зробив це лише для того, аби ти розуміла, хто по-справжньому завжди залишався на твоїй стороні.

― Маєш на увазі себе?! ― зібравши всі сили, викрикнула Анна. ― Та ти божевільний виродок! Ти забрав моє дитинство! Через тебе я побачила пеніс вперше в десять років, коли інші діти і гадки не мали, що це таке!! Більше того, ти позбавив мене цноти і забрав шанс зробити це із тим, з яким я забажаю!

― Он як, ― хмикнув Грегорі, відпустивши Анну. Дівчина обезсилено опустилася на землю. ― Значить, я так і не спромігся заслужити твоєї поваги.

― ПОВАГИ?! ― істерично засміялась Анна, підводячись на ноги. ― Та ти просто псих!

― Твоя мама сказала так само, ― зронив Грегорі, повернувшись спиною. ― Але вона любила мене. Любила до останнього. Та коли дізналась, як ми з тобою проводили час, назвала психом і вигнала з дому. Як несправедливо. Я не робив нічого протизаконного.