Глава 38. Загнані у пастку. Частина третя.

Чоловік у чорному хмикнув. Ребекка насторожилася.

― Ти задаєш забагато питань, красунечко. Поглянь на себе. Тобі лише сім років, а ти вже запам’ятала, як я виглядаю.

Його тон звучав надто підозріло. Бек боялась не на жарт, але не могла не запитати:

― Ти влаштував це все? Вибух і…

― Я зробив це тільки для того, аби розбудити тебе. І ти прокинешся, Ребекко Бенсон, прокинешся після моїх слів уже не такою, як була раніше. Знаєш, у чому твоя проблема? Ти помічаєш довкола себе чимало деталей, але відмовляєшся сприймати це за правду. Оглянися! ― прогарчав він. ― Це не перший раз, коли тобі пощастило! Везіння! Ось завдяки чому ти досі тут!

Погляд Ребекки затуманився. Усе стало сліпучо білим, а за мить вона уже знаходилася в оточенні лікарів у зелених медичних костюмах і масках. На родильному кріслі лежала жінка із величезним животом. «Мама?» ― пронеслося в голові Ребекки. Дівчина придивилась. «Абсолютно точно мама! Невже це… день мого народження?»

― Ну ж бо, тужтесь! ― крикнув акушер. ― Тужтесь! Давайте!

Мама напружилась і закричала, що було сили. Ребекка була шокована. Побачити таке вона не очікувала навіть у снах, не те, що у власних спогадах. «Неможливо пам’ятати власне народження. Я була занадто мала!»

Аж ось акушер уже тримав на руках новонароджене дитя. Воно було дуже маленьким, а шкіра мала підозріло синюшний відтінок. Дитя не закричало.

― Що відбувається? ― запанікувала Олівія. ― Що з моєю дитиною? Чому вона не кричить?!

Лікарі заметушилися. Вони поклали дитя на спеціальний стіл і взялися проводити екстрену трахеотомію. За мить ввели в трахею трубку і приєднали дитину до апарату штучної вентиляції легень.

― Респіраторний дистрес-синдром, ― сказав лікар. ― Вводимо сурфактант.

― Не хвилюйтесь, вашій дитині нічого не загро…

В ту ж мить дитина почала голосно кашляти. Лікарі згуртувалися довкола неї, перешіптуючись. «Що? Що в біса?!» ― прозвучало в голові Ребекки. Вона намагалась що-небудь почути, але їхній шепіт ставав все більш нечітким. Ребекка ошелешено повернулася і побачила чоловіка в чорному поруч. Він підозріло всміхався.

― Лікарі гадки не мали, як сталося так, що в одну мить ти не могла дихати, а в іншу вже все нормально. Вони були впевнені, що в тебе дефіцит сурфактанту. Ти ж бо знаєш, що це таке? Крихітні альвеоли у твоїх легенях не могли розправитися через відсутність сурфактанта, що запобігає їхньому злипанню. І, о, диво! Він зненацька з’явився.

― Але ж так не буває! Сурфактант може почати вироблятись сам, але ж на це потрібен час! ― випалила Ребекка.

― Ну от, ти сама усе чудово розумієш.

― Що в біса зі мною відбувається?!

Чоловік лише знизав плечима і знову клацнув пальцями. В очах Бек потемніло. Вона знову перенеслася у своїх спогадах, цього разу в менш давні.

― Я ж казала тобі, аби вона з ним не зв’язувалася.

― Так Анна б з радістю! Він сам постійно липне до неї і робить якусь маячню!

Зненацька Лета поглянула на Бек таким дивним поглядом, що посмішка на лиці Ребекки вмить згасла. Разом із тим втратилась уважність і нога, що заплуталась в крапельниці пацієнта, ступила крок назад. Це однозначно стало б фатальним… Ребекка вже відчувала, як тягне за собою не лише крапельницю, а й монітор пацієнта… дівчина була впевнена ― зараз буде щось жахливе. Але воно не сталося. Хтось неймовірно швидко звільнив проводи монітора і трубку крапельниці із ноги Ребекки, тим самим врятувавши ситуацію всього лиш за долю секунди до її звершення. Упавши на підлогу, Бек шоковано скрикнула, побачивши перед собою Лету.

― Тобі слід бути уважнішою, ― кинула азіатка і, розвернувшись, рушила до виходу із палати.

«Що це з нею? Вона вмить стала такою дивною…» ― пронеслось в голові Ребекки і вона, вибачившись перед пацієнткою, поспішила за подругою.

― Слухай, що це було? Як ти так встигла? ― Бек наздогнала Лету в коридорі.

― У мене хороша реакція, ― кинула та.

― Та ні бо! Ти стояла в іншій частині палати, я чітко бачила! ― крикнула Бек.

― Ти надто захопилася розмовою і навіть не помітила, як я підійшла, ― запевняла Лета.

― Це було дивно, бо я весь час дивилась на тебе… але… гаразд, я просто подякую тобі, що не дозволила статись жахливій катастрофі.

Ребекку знову засліпило біле світло і вона розплющила очі в тому самому перевулку перед тим чоловіком.

― Цей світ багатий на деталі, чи не цього навчили тебе твої брати-близнюки, коли семирічна ти звалилася на їхні ще юнацькі плечі?! ― заволав чоловік.

Ребекка знітилася. «Я пам’ятаю це. Я пам’ятаю все. Але… цього не може бути».

― Може! І ще й як може! Ти знаєш, що бачила! Чому ж заперечуєш це?!

«І правда… Нейт… він точно обпік руку, помагаючи мені на кухні тоді. І опіків не стало буквально за мить. Це все… не просто так. Цей чоловік правий!»

― Ти знаєш, що бачила, Ребекко. Тепер тобі потрібно вирішити, що робити із цією інформацією, ― сказав чоловік і буквально розсіявся у повітрі.