Глава 36. Загнані у пастку. Частина перша.

Лета гнала на мотоциклі, обминаючи усі автомобілі і не боячись зустрічних. Здавалося, в той момент її транспорт володів такою ж здатністю, як і сама інфеністка ― він гнав, як скажений. Окрім того дівчина ще й встигала дивитися в телефон. Вона відіслала якесь СМС Адамові, перш ніж вчасно перелаштувалася в інший ряд, щоб звернути у поворот, який з’явився на горизонті. Поворот привів її до ґрунтової дороги, а опісля і до закинутого заводу, територія якого цілковито обросла чагарниками. Залишивши мотоцикл поруч із транспортом інфеністів, Лета на надшвидкості кинулася до будівлі. Вона бачила кількох інфеністів, що боролися із обвугленими, але пробігла мимо.

Перед аварійним виходом дівчина зупинилася, прислухаючись. Зняла бісенто зі спини і видовжила його. Просто в цю ж мить із будівлі вибігла поранена і вкрай задихана Карен.

― Що відбувається?! ― крикнула Лета.

― Лето! Нас оточили! Це триклята ілюзія! Усе це…

― Ілюзія?

― Так, це Малярія! Скоріше за все, вона схопила Патрісію, ― прокричала Карен, віддихуючись. ― Чорт, Лето, ззаду!

Азіатка блискавично розвернулася й одним ударом проштрикнула обвугленого своїм бісенто. Від удару він упав й розсипався на вугілля.

― Трясця, ніколи не доводилось стикатись із такими, ― пробурчала Віолетта.

― Скоріше, потрібно допомогти Патрісії! ― кричала Карен, збираючись бігти кудись в чагарники.

Лета залишилась на місці.

― От ти і допоможеш їй. А тут є ще ті, кому знадобиться моя поміч, ― сказала вона дещо холодним голосом й увірвалася всередину.

Довелося позбутися іще двох обвуглених, що вискочили просто нізвідки, перш ніж вдалося дістатися до сходів. На другому поверсі не залишалося ні натяку на пожежу чи гігантський бетонний паралелепіпед. Лета уважно розглядалася довкола.

― Хантере! ― погукала вона. ― Хантере, ти тут?!

***

Джошу вдалося із легкістю віднайти Патрісію. Та це все було підлаштовано Малярією. Вона вела тут власну гру і аж ніяк не збиралася її закінчувати. Миттю опинилася позаду Патрісії і схопила її за горлянку, погрожуючи увіткнути в серце її ж кинджал. Малярія суттєво змінилася ― вона вже не була тією вродливою дівчиною із голубими очима. Вони світилися яскраво-червоним, а зі спини стирчали прозорі крила, схожі на комарині, що палали вогнем, який не міг спалити їх. На руках в демониці з’явилися довгі кігті, а брови двічі погустішали, додаючи їх грізнішого вигляду.

― Негайно відпусти її! ― закричав Джош, приготувавшись до атаки.

― Чого б це мені слухати такого нікчемного інфеніста? ― протягнула Малярія. ― А може це всього лиш чергова моя ілюзія? Ти не думав про це?

― Відпусти негайно! Не то я… ― насупився хлопець.

― Що? ― зневажливо озвалася Малярія, хихикнувши, але хватку не ослабивши. ― Уб’єш свою подругу, аби убити мене? Я знаю, ти не здатен на таке, інфеніст.

― Тобі варто припинити свої ігри! ― заволав Джош.

― Чого б це? Стає тільки веселіше, ― хмикнула Малярія. ― Я добряче познущалася з блондиночки і «розумного»… до чортиків налякала вашу старшу подружку… хм, точно, хтозна, чи багато ваших виживуть, якщо я прикличу сюди іще… дайте-но подумати, п’ятдесят моїх мішків з енергією?

― Я уб’ю тебе! ― заволав Джош із всієї сили і зібрався вже нападати, як Малярія хмикнула.

― Ти не посмієш, ― мовила вона хитрим голосом, широко посміхаючись гнилими зубами. Довкола них почали загорятися чагарники. ― Раптом я всього лиш ілюзія і ти дарма уб’єш свою подружку?

― Вона ― не ілюзія! ― закричала Патрісія. ― Я відчуваю!

― Ох, завжди ти мені заважаєш, маленька паскуднице! ― проричала Малярія, сильніше стиснувши Патрісію.

― Джоше, всади їй кинджал в горлянку, прошу тебе!

― Ні кроку, інфеніст, ― холодно сказала Малярія, дивлячись так, наче замислила щось вкрай хитре.

Із вогню, що охоплював чагарники, почали з’являтися обвуглені. Вони налетіли на Джоша цілою купою, але хлопець рубав їх одного за одним. Патрісія тремтіла.

― Цікаво, скільки протримається твій хлопець? Джоше! Ти знаєш, ти можеш втекти в любу мить! Я не змушую тебе боротися з ними! ― крикнула демониця.

Джош продовжував розсікати обвуглених одного за одним.

― Джоше, тікай! ― із сльозами на очах закричала Патрісія.

― Тікай, Джоше! Правильно каже Патрісія! ― з іронією протягнула Малярія. ― Тікай, поки можеш!

― Я не втечу, ― прокричав хлопець, всадивши кинджал в серце обвугленому. Той осипався на вуглики. ― Я уб’ю тебе власними руками, тільки спершу розберусь із ними!

Декілька обвуглених схопили Джоша ззаду. Вони не давали йому ворушити руками, обпікаючи їх за долю секунди. Хлопець кричав, корчився з болю, але зі всіх сил старався вирватися.

― Джоше, тільки скажи і я накажу їм відпустити тебе! ― промовила Малярія, єхидно всміхаючись.

Патрісія пручалась з усіх сил, але Малярія явно була сильнішою.