Глава 35. Ілюзія невід’ємна від реальності.

― Що відбувається? ― запитав Джуліан, коли Ієн раптово зупинився. Вони знаходились на сходах між першим та другим поверхом.

― Я втратив зв'язок з усіма… усіма нашими, ― шоковано повернувся до них Ієн.

― О, Господи! ― злякалась Анна.

― Що це означає?! ― насупився Джуліан, підійшовши до Адлера. ― Вони мертві?

Адлер лише провів очима туди-сюди.

― Вони не могли… Анно, ти відчуваєш що-небудь? ― запитав він, пильно поглянувши їй в очі.

Дівчина миттю сконцентрувалася.

― Ні, ― повідомила вона через декілька секунд. ― Нічого. Все тихо і чисто.

― Що вкрай дивно, ― промовив підозрілим тоном Ієн. ― Враховуючи, що останнім, що я чув, були слова Патрісії…

― І що ж вона сказала? ― запитав Хантер, насторожено дивлячись на Адлера.

― Вона кликала Карен, ― зронила Анна. ― Казала, що периметр прорвано. Я чула завдяки суперслуху. А тепер і справді тишина.

― Що в біса тут відбувається?! ― прокричав Джуліан, обвівши їх двох вкрай шокованим поглядом.

А суцільна тишина продовжувала свердлити їхні вуха.

***

Ребекка точно знала, де знаходиться. Цей супермаркет вона могла відрізнити від сотні, ба навіть тисячі інших. І від цього усе всередині стискалося все дужче і дужче. Дівчина нервово озиралася по сторонах. «Чому я тут? Що відбувається?» ― задавалась вона питанням, але відповідь було не суджено почути.

Не довго думаючи, дівчина рвонула рядами між стелажами. Вона явно когось шукала. Вигляд Бек бажав кращого ― вона здавалася надто переляканою і виснаженою. Оббігши чимало рядів, вона зупинилася, аби віддихатися. Знову окинула поглядом торговий зал. Стільки людей, стільки облич… та ніхто з них знову ж таки не помічав її. Наче вона була привидом. Усі говорили про щось своє, деякі раділи, сміялись. У поле зору Ребекки потрапило двоє маленьких дітей, що вмовляли свою маму купити їм іграшки. Вона всміхнулася і опустила у візок їхні покупки. Та Ребекка досі була напружена. Усе це здавалося ілюзією. Вона немовби знала, що момент повного благополуччя і відсутності страху довго не протриває. Іще раз окинула поглядом усі ці усміхнені і безтурботні обличчя…

Дівчина від знемоги опустилася на коліна просто посеред торгового залу. Люди обходили її, абсолютно не помічаючи і наче підсвідомо вважаючи її звичайною перешкодою, яку необхідно обійти. Серед усього цього звичайного дня в супермаркеті стражденне обличчя Ребекки здавалося вкрай безглуздим. Та насправді лише вона одна знала, що трапиться далі. І від цього серце стискалося все сильніше.

Зненацька здалеку почулися знайомі голоси. Бек миттю сполохнулася і стала шукати їхнє джерело.

― Мам! Тату! ― закричала вона, оббігаючи стелажі.

І ось в її поле зору потрапила молода сімейна пара ― темношкірі чоловік та дружина. Вони весело усміхалися, розмовляючи про щось. Від одного погляду на них Ребекка заридала.

― Мамо! Тату!!

Вона рвонула до них так, наче не бачила сто років і взялася обіймати. Натомість чоловік та жінка сприйняли це зовсім інакше.

― О, Ребекко, ти хочеш купити цю іграшку? Ти впевнена? ― запитала мама, опустившись навприсядки.

― Мамо, що ти робиш?! Я тут! Я не хочу ніяку іграшку, я хочу лиш бути з тобою! ― закричала Ребекка.

Але ні мати, ні батько цього не чули.

― Ну, гаразд, якщо ти так хочеш, ми візьмемо її, ― зронив батько. ― Ходімо, Олівіє.

Він допоміг мамі встати і штовхнув візок.

― Мамо! Ні, мамо! Я тут! ― у відчаї кричала Ребекка.

І тільки зараз вона помітила, як немовби із її тіла вийшла маленька семирічна Бек, котра одразу ж рушила за батьками, весело взявши в обидві руки мамину і татову долоні. Ребекка миттю рвонула за ними. Вибігла перед возиком й закричала, розкинувши руки:

― Забирайтесь звідси! Забирайтесь негайно!!

Та батько просто повернув возик вбік, немовби із самого початку маючи на меті завернути саме в цей ряд із стелажами.

― Чорт! Почуйте ж мене!!! Забирайтесь геть із цього супермаркету!!! ― дівчина побігла за ними.

Вона скидала із полиці туалетний папір, засоби для чистки ванної і все, що попадало під руку, тільки б привернути їхню увагу. І в ту ж мить мама повернулася. Вона дивилася ніби чітко в очі Бек, від чого та заклякла на мить, не в змозі відвести погляду. Очі мами були сповнені деякого переляку.

― Мамо… ― прошепотіла Бек. ― Ти бачиш мене?..

― Ой, пробачте, що ми вас злякали, ― прозвучав позаду Ребекки голос чоловіка. Очі мами враз потеплішали і Ребекка второпала, що надія була марною.

Чоловік стояв поруч із возиком, в якому сидів його син. Він тримав у руках велику пачку туалетного паперу.

― Мій син такий бешкетник, ― зітхнув чоловік, наближаючись до стелажа, із якого Ребекка недавно поскидала товар. Він нахилився, аби підняти туалетний папір. ― Все завжди перекидає. Не звертайте уваги, я все поскладаю. І… не говоріть нічого працівникам, окей?