Глава 34. Реальність невід’ємна від ілюзії.

Ієн зупинив автівку, коли закінчилася ґрунтова дорога. Закинутий завод розташовувався посеред пустки, далеко від шосе. Вся територія заросла деревами та чагарниками, що суттєво ускладнювало безшумну появу. Інфеністи поволі виходили із своїх автівок, а дехто, такі як Люсія, злазили із мотоциклів. Погода стояла похмура і щось недобре відчувалося у повітрі. Анна все ще залишалась напруженою.

― Можемо потрохи рухатися. Прилади не виявляють демонічної активності, ― повідомив Деніел. Почекавши, поки Анна опиниться поруч із ним, він сказав: ― Але найкращим нашим датчиком є ти. Патрісія також чутлива, але із Віспою вона ще не стикалася. Ти повинна впізнати його енергію.

Анна кивнула. Джуліан ішов поруч. Розділившись на групки, вони поволі заходили в чагарники, оточуючі будівлю.

***

― Розслабся, ― говорив Чарлі, сидячи у м’якому кріслі навпроти Ребекки. Вільям підійшов із метрономом в руках і поставив його на журнальний столик. ― Відчуй повну гармонію із собою та своїм тілом. Дихай рівно і слухай мій голос. Зосередься на рахуванні до десяти по ударах метронома.

Вільям запустив метроном. Ребекка поворухнулася в кріслі, злегка стиснувши долонями кінці підлокітників. Очі її були заплющені, а спина поволі відкинулася назад. Дівчина дихала рівномірно, спокійно, стараючись повністю зосередитись на ударах метронома. «Раз… два, три, чотири, п’ять…» ― рахувала вона в умі, рівно попадаючи в кожен удар.

― Удари метронома все ще супроводжують тебе, але з кожною секундою все більше віддаляються. Мій голос не стає завадою для твого спокою. Ти повністю розслаблена, розум чистий. Думки зосереджені лише на моєму голосі. Зараз ми спробуємо здійснити подорож у твою свідомість, Ребекко. Ти готова?

― Здається, так… ― голос Бек здавався дещо напруженим.

― Ти повинна іще розслабитись, Ребекко. Ти чуєш метроном?

― Ні, ― майже одразу відповіла дівчина.

Метроном же продовжував працювати.

― Спробуй зазирнути в глибини власної свідомості. Уяви її, як щось таке, де тобі комфортно.

― Здається, я щось бачу. Я на пляжі недалеко від будиночка бабусі і дідуся, де ми часто були в дитинстві. Я чую шум океану… вітер, легенький бриз, схоже, я можу відчувати його. Вдалині чути чайок…

― Чудово, ― зронив Чарлі. ― Тепер зосередься на місці, в якому перебуваєш. Ти мені довіряєш?

― Так.

― Чи можу я управляти твоїми спогадами?

― Я надаю тобі таку можливість.

― Ребекко, ― голос Чарлі дещо змінився на суворіший. ― Ти повинна перенестися у свій вчорашній сон.

― Але це був страшний сон…

― Обіцяю, ти не відчуєш болю. Це лише спогади. Вони не зможуть зачепити тебе, бо вони не реальні.

― Добре.

― Зосередься. Що ти бачиш?

― Я… ― Ребекка розплющила очі.

Вона знаходилась не у вітальні, а на кухні. За вікном було темно.

― Я на кухні.

― Чудово. Розповідай мені усе, що бачиш.

― Ох, чортівня! Із шафи зараз вилетять ножі! ― згадала Ребекка, завчасно відійшовши від небезпечної зони. ― Здається, вони не збираються вилітати, як це було уві сні… ― дівчина із осторогою дивилася на шафку. Її дверцята залишалися зачиненими. Як раптом невідомо звідки просто в дівчину полетіло два великих ножі. ― А-а-а!

― Що сталося? ― голос Чарлі виглядав стривоженим.

― Ножі! Вони з’явилися! ― закричала Ребекка, а її обличчя в реальності скривилося від болю.

― Звідки?

― Гадки не маю!

― Забирайся звідти, Ребекко!

― Я не можу! Вони пришпилили моє плаття до стіни! ― дівчина щосили намагалася вийняти ножі, але вони так глибоко увіткнулися, що ніяк не піддавалися. ― Чорт!

― Ребекко… ― прозвучав потойбічний голос із глибини прихожої, в якій стояла суцільна темрява.

― Це ще що таке?!

― Ребекко, що відбувається?! ― пролунав Чарлі.

Дівчина пручалася так, наче її руки були прикуті до кінців підлокітників.

― Витягуй її звідти, Чарлі! ― закричав Вілл.

― Ребекко… ― звернувся брат, але дівчина його вже не чула.

Замість нього вона продовжувала чути власне ім’я із прихожої. Голос здавався вкрай неприємним.

― Іди геть! Це нереально! Іди геть! ― кричала дівчина і ось нарешті їй вдалося вийняти один із ножів.

Іншого вона позбулася, залишивши його в стіні разом із шматочком плаття. Стиснувши в руці ніж, дівчина звернулася в темряву:

― Хто ти?!

Голос прозвучав із іншої частини будинку.

― Ти усе чудово знаєш, Ребекко. Не обманюй сама себе…

― Що це означає?

Дівчина розуміла, що цілком нерозумно іти на цей підозрілий голос, але була впевнена, раз вона знаходиться у своїй свідомості, їй нічого не загрожуватиме.