Глава 32. Не слід було прогулювати фізру в школі…

Джеймі дивився на сестру так, наче щойно дізнався, що вони рідні. Анна зосереджено обвела його поглядом і, сівши на диван поруч, запитала:

― Ти справді не знаєш, хто я, чи прикидаєшся?

― Справді! ― випалив хлопець. ― Навіть якби я хотів з тебе погонити, то вже давно припинив би! Ти ввірвалася в мій дім, змусила Лету піти, хто ти в біса така?! Моя мама?!

Анна підняла брову.

― Я так старо виглядаю?

― Так хто ти?

― Я твоя сестра, чорт візьми! Джеймі! Тобі промили мізки! Ти повинен зосередитися і згадати мене! ― Анна схопила його за плечі.

― Ей, ― втрутився Джуліан. ― Не налягай так на нього. Він все згадає з часом. Ну, я ж згадав.

Анна зіскочила з дивану і відійшла вбік із Джуліаном.

― Ти інфеніст, Джуліане, ― зашипіла вона. ― Хтозна, чи люди можуть так опиратися його гіпнозу… ― та в ту ж мить згадала тітку з вулиці, що допомогла їй втекти від Грегорі. Жінка чинила опір гіпнозу, здається, не прикладаючи особливих зусиль.  ― А може й можуть, ― знизила плечима дівчина і повернулась до брата, що чемно очікував, поки вони переговорять.

― Що зі мною сталося? Чому я не пам’ятаю тебе? ― в голосі Джеймі відчувалась збентеженість.

― Слухай, у тебе був невдалий сеанс у психолога, ясно? Точніше, той психолог був телепнем. Коротше, тобі варто поїхати до бабусі Розалі, вона допоможе. Ти ж… пам’ятаєш бабусю Розалі? ― придивилась дівчина так, наче Джеймі був чужим.

― Звичайно, що пам’ятаю! І дідуся Коннора, якого не бачив ні разу в житті… о, якщо ти моя сестра… даси грошенят? ― очі Джеймі миттю стали щенячими.

Анна пхикнула.

― Чорт, Джеймі, все забув, а гроші все одно просить… ― пробурмотіла вона, дістаючи гаманець із задньої кишені джинсів.

Забезпечивши Джеймі грошима і переконавшись, що він справді поїде до бабусі Розалі (Анна подбала про те, аби він купив квиток на автобус), інфеністи сіли в авто і поїхали в Бункер. Цього разу увійшли через кафе «Red Hook», адже їхати туди було набагато ближче, ніж до лісу Уортон. Спустившись на ліфті під землю, вони швидко дісталися Бункера. Анна досі гадки не мала, як це працює, що в одну мить вони знаходяться в центрі Редвіллу, а за декілька хвилин вже всередині Бункера, що знаходиться за кілометрів десять звідти. Та це не було тим, що найбільше хвилювало дівчину в цю мить. Зараз потрібно було заручитися підтримкою інфеністів і продумати план порятунку матері. Джуліан запевнив, що потрібно спершу зайти в Тренажерний Зал.

Там тренувалося багато інфеністів, але вони рушили до одного із членів трійці найсильніших ― Деніела Берка. Він якраз закінчив вправи зі штангою. Побачивши Джуліана, поспішив сказати:

― О, чувак, сорі, але я ще не дізнався потрібної інформації про локацію, ― він плавно перейшов на шепіт. ― Ну, місцезнаходження Віспи. Привіт, Анно, ― голосно привітався він із дівчиною.

― Привіт, ― зронила дівчина. ― Це непотрібно. Я маю всі дані.

Дівчина нервово оглянулася, розуміючи, що в Залі можуть бути «чутливі» інфеністи, а зайві вуха їм не потрібні. Але Джуліан, схоже, про це не хвилювався.

― Деніеле, у мене до тебе справа. Ти зможеш по-тихому зібрати інфеністів, які знають свою справу?

― Ей, ― зашипіла Анна. ― Давайте відійдемо. Не хочу, аби нас підслухали.

Та Деніел лише всміхнувся.

― Не хвилюйтесь, ― провів він очима по Залу. ― Карен «сильна», Марк «швидкий», а оно Беттані теж «швидка», ще брат і сестра Андерс «розумні»… я знаю всіх, хто тут є, і можеш бути впевнена, «чутливих» серед них немає. Нас ніхто не чує.

Але про всяк випадок він таки відійшов до лавочок поруч із крайнім рингом.

― Але для чого вам така секретність? ― запитав Деніел.

― Ну… ― почав було Джуліан.

― У нас є на це причини. Коли я тільки прийшла сюди, то просила Сару Адлер шукати мою маму. І що далі? Правильно, вона і не думала цього робити. Її не хвилює доля якоїсь там монашки… ― пробурмотіла Анна так, наче це слово було для неї надзвичайно противним. ― Але я все ж сподіваюсь, що тут є такі, яким не байдуже…

― Вам пощастило, що ви знайомі зі мною та Люсією, ― сказав Деніел так, наче щось замислив. Він кинув на дівчину погляд і вона миттєво впіймала його.

Люсія уже знімала спеціальні рукавиці для тренування, як Анна прошипіла:

― Ей…

― Все гаразд, ― запевнив Джуліан, взявши дівчину за руку. ― Їй можна довіряти.

Анна докірливо поглянула на хлопця, але Люсія вже стояла перед ними.

― Про що говорите? ― спитала вона, ефектно спершись на Деніелове плече. ― О, давно не бачила тебе. Анна, так?

Дівчина мовчки кивнула.

― Ти допоможеш нам, блондиночко? ― єхидно всміхнувся Джуліан.

***

Ближче до ранку було знайдено всіх інфеністів. Анна та Джуліан чекали їх в спеціально обраній для обговорення плану кімнаті, що в принципі належала до однієї із збройових і розташовувалася недалеко від Тренажерного Залу. Анна помітно нервувала. Вона майже всю ніч не спала ― займалась пошуками в Інтернеті хоча б якогось плану будівлі, в якій Віспа тримає її матір. В кінці кінців знайшовши попередній план забудови, дівчина змогла прикинути із нього щось більш реально, згадуючи, як в дитинстві там лазила. Джуліана явно непокоїв її стан. Тож він перестав мотати круги по кімнаті і опустився на стілець поруч із нею. Вони сиділи посередині перед великим прямокутним столом.