Глава 28. Дифтерія.

― Це єдиний вихід, ― продовжував Джо. ― Якщо ми залучимо більше людей, збільшиться ризик розкриття наших планів демонами. Відповідно буде більше жертв. Ми мусимо робити усе в таємниці. Як то кажуть, тихіше їдеш, далі будеш.

― Окей. Значить, я повинна знайти якусь там Браму і справа з кінцями?

― Це не так просто, Анно, ― мовив Джо. ― Наразі ти практично не управляєш своїми здібностями, тож шлях буде довгим. Але так, я впевнений, ми зможемо допомогти тобі освоїти базові знання.

― Але ж ви розумієте, що усе це займе час і… я наче як ще й в лікарню маю хоч іноді навідуватися, якщо планую закрити цей курс і… моя мама, нагадаю, досі перебуває у Віспи.

― Віспа не чіпатиме Глорію, якщо ми запевнимо його, що знайшли тебе і взялися за твоє навчання. Щойно він буде переконаний, що ми шукаємо Браму, життя твоєї мами залишатиметься у безпеці.

― І він просто довірить це вам?! ― підняла брову Анна. ― У нього свої плани! Що, якщо він збере армію демонів і навідається сюди? Або ж просто уб’є маму!

― Не уб’є, ― проговорив Джо. ― Після її смерті у тебе не буде мотивації допомагати йому. Віспа чудово знає, що зараз, коли ми знаємо про його плани, поряд зі всіма дорогими тобі людьми будуть інфеністи.

― Якщо так розібратися, ― протягнула Анна, згадуючи, що на недавній вечірці її брат був із Летою, а її подруга Ребекка встигла познайомитися із Нейтом Вествіком. ― Мої близькі і справді в надійних руках…

― Запам’ятай, Анно. Демони на нашому боці, поки ми шукаємо Браму. Щойно її буде знайдено, усе обернеться проти нас. На той час у нас має бути готовий план. Та це вже не твоя проблема, ― всміхнувся Джо.

― Боже, її телефон просто розривається, ― зітхнула Ейпріл, одночасно нагадавши про свою присутність. Вона дивилася на журнальний столик, на якому лежав телефон Анни, поставлений на беззвучний режим. Дівчина встигла схопити його, коли втікала від Адама в лісі.

Анну неначе пронизало струмом. «Джуліан?!» ― подумала вона і хотіла вже взяти телефон, але рука маленької Ейпріл виявилася прудкішою ― дівчинка вихопила телефон з-під самих пальців Анни.

― Оу, ― підняла брови Ейпріл.

― Анно, ― Джо і далі ігнорував присутність Ейпріл. ― Ми почнемо наші заняття завтра. Я зв’яжуся із Віспою і наполягатиму на тому, аби він довів, що твоя мама в безпеці. Завтра доведеться кинути йому відео звіт, що ми працюємо над пошуками Брами.

― Чудово, ― дещо зніяковіло промовила Анна, підводячись із дивану. ― Може, віддаси мені телефон? ― поглянула вона на Ейпріл суворим поглядом.

***

Джуліан лежав на ліжку у своїй кімнаті, що була не менш просторою, ніж вітальня, в якій досі вели бесіду Шарлотта Роше та його батько, Домінік Розенбаум. Хлопець крутив телефон в руках… Погляд його явно був не на місці. «Не пригадую, щоб Іскорка подякувала мені за своє спасіння. А я це зробив уже не раз. Однак, дещо тут не сходиться… навіщо було їй виливати мені душу про своє жахливе дитинство, а потім звинувачувати у смерті свого психованого татуся? Виглядає так, наче мені промили мозок…»

Та в ту ж мить на телефон надійшов дзвінок. «Ребекка Бенсон», ― висвітлилось на екрані. Щойно Хантер підняв трубку, із неї почали доноситися вкрай незадоволені крики:

― Хантере Розенбаум, чи як там тебе! Негайно слухай мене! Якщо ти надумав відправитися із Анною в навколосвітню подорож, нагадай їй хоч іноді вмикати телефон! Я уже сто п’ятдесят разів дзвонила і…

Джуліан закотив очі і приставив трубку до вуха.

― Ти дзвониш не за адресою, Баранчик Сью, ― харизматично протягнув хлопець. ― Вона не зі мною.

― Що?! ― випалила Бек. ― І що це ще за Баранчик Сью! Придумуй свої клички кому хочеш, але не мені! Я ― Ребекка, ясно?!

― Гара-азд, Баранчик Сью, ― з іронією протягнув Джуліан, примруживши очі. ― Кладу трубку, а то скоро оглухну від твоїх мелодій…

― Стояти! ― закричала дівчина. ― Як то Анна не з тобою? Ви ж були парочкою!

― Хто тобі таке сказав? ― хмикнув хлопець.

― Ви кілька днів лише удвох не з’являлися в лікарні, ― зауважила Ребекка.

― О, і ти, звичайно ж, пустила слухи.

― То ти знаєш, де вона чи ні?

― Запитай в кособрового, ― буркнув Джуліан.

― Ей! Я не орієнтуюся, як ти кого називаєш! Негайно поясни, Джуліане Розенбаум!

― Мої вуха скоро перетворяться в гармошку, тож кладу трубку…

― ТИ НЕ МОЖЕШ ПОКЛАСТИ ТРУБКУ, ПЕРШ НІЖ Я…

Та Хантер натиснув на завершення виклику.

― Можу і вже поклав. Вау, оце так я кримінал, ― засміявся вголос Джуліан, відкинувши телефон вбік.

***

Вкрай розсерджена і незадоволена Ребекка зробила іще одну спробу додзвонитися до Анни і, впевнившись, що це так чи інакше завершиться невдачею, здалась і опустила телефон в сумочку. Вона знаходилась на другому поверсі великого торгового центру, вщент забитому людьми. Дівчина важко видихнула і навіть не помітила, як поруч із нею з’явився Нейт. Він був одягнений у звичайний одяг і, начебто, не мав із собою томагавка. Дівчина окинула його трохи повеселілим поглядом: