Глава 27. Рейчел.

***

Хантер вибрався із лісу цілковито розлюченим. Він був просто не в собі ― перш ніж сісти на мотоцикл, який він позичив в інфеністів, хлопець  встиг добряче пом’яти корпус поліцейської машини Грегорі, б’ючи її ногою зі всієї сили. Автівка і так виглядала не найкраще, а ці удари остаточно знищили її. В голові у хлопця була суцільна каша.

― Якого чорта?! Вона геть з глузду з’їхала?! ― вилаявся він вголос.

«Я врятував її від її скаженого маніяка-психа батька, а вона мене звинуватила в його смерті! Чудово! Прекрасно. Значить, я ризикую своїм життям, аби врятувати її, а вона бере і йде із цим Шамберлейном, як тільки він з’являється на її шляху. Окей. От нехай він і заспокоює її, коли черговий дитячий спогад почне давити на психіку. Або ж, це в них просто сімейне! Батько ― просто псих. А вона… зрештою, вона чудово вміє маніпулювати людьми, зокрема хлопцями. Вона і з тим Максом від душі повеселилася в клубі… і з Шамберлейном при першій любій можливості гуляла… а потім нила мені, яке у неї жахливе життя. Ця дівчина не звикла довго сумувати через це. Божевілля, схоже, передається по спадковості», ― пхикнув Джуліан і, осідлавши мотоцикл, рвонув геть.

Ближче до вечора хлопець повернувся додому. То була квартира в центрі міста в одному із хмарочосів, яких, насправді, в Редвіллі було не так багато. Квартира розташовувалася на останніх двох поверхах і її, в принципі, з легкістю можна було назвати пентхаусом.

Та Джуліан просто ненавидів це місце. Батько рідко коли ночував тут, а компанія домашніх робітниць навряд чи була найкращим рішенням для двадцятичотирьохрічного студента медичної школи. Та сьогодні пентхаус не пустував.

Побачивши ввімкнене світло, Хантер вирішив це проігнорувати і зник в душі із думкою, що у будинку просто прибирають покоївки. Та щойно він вийшов із ванної, спокій остаточно закінчився. Перед ним стояв Домінік Розенбаум у костюмі із великим пузом, на якому ледве сходилися ґудзики, а поруч із ним жінка у вишуканому платті.

Побачивши Джуліана із оголеним торсом, вона, важко вдихнувши, повернулася спиною і подріботіла у вітальню.

― Що це в біса таке?! ― зашипів батько. ― Негайно вдягнися!

― Що це за баба, тату?

― На дзвінки треба відповідати, коли я дзвоню! Це Шарлотта Роше і вона прийшла із своєю донькою Рейчел. Я тобі сто разів дзвонив, аби ти був вдома до восьмої. Слава Богу, тебе принесло якраз вчасно. От тільки…

― Що? ― буркнув Хантер. ― Це моя квартира. Я міг би бути й без рушника, ― підсміхнувся хлопець.

― Твоя? ― зашипів Домінік. ― Звичайно.

― От не треба, ― зауважив хлопець. ― Я явно буваю тут частіше, ніж ти, ― пробурмотів хлопець, натягаючи на себе чорну футболку, яку дістав із шафи-купе із вишуканим скляним гравіруванням.

Домінік насупився, а його верхня губа задерлась догори.

― Негайно вдягнися адекватно і приходь у вітальню. Місіс Роше вдала, що нічого не бачила, але вона не зробить це вдруге, ― прошипів він і почимчикував по коридору у простору вітальню.

«Вдягнутися адекватно? ― Джуліан поглянув у своє відображення в дзеркалі, що займало майже всю стіну в коридорі. ― Та я навіть в цій футболці виглядаю гарячіше, ніж ти у своєму костюмі за десять тисяч доларів, пузатий старик».

Знехотя хлопець направився у вітальню. Ця кімната була вельми просторою і за дизайном не уступала найдорожчому президентському номеру. Панорамні вікна були вбудовані по колу кімнати і вид з них відкривався на вечірній центр Редвіллу ― частину міста, яка ніколи не засинала. На великому сірому дивані із дорогих матеріалів елегантно сиділа Шарлотта Роше, заклавши ногу на ногу і тримаючи двома пальцями бокал червоного вина, яке ідеально поєднувалось із кольором її помади.

Поруч із нею сиділа набагато тендітніша дівчина років двадцяти з чимось. Її зовнішність здавалася приємною ― щойно хлопець увійшов, Рейчел ввічливо всміхнулася краєчками губ, поглянувши на нього. Домінік сидів у кріслі збоку від них, розкинувши руки на підлокітники. Якраз підійшов хлопець у сірій формі і, не дивлячись ні на кого, взявся наповнювати вином іще три бокали.

― А ось і мій син, Джуліан, ― відрекомендував його Домінік, поглядом закликаючи сісти поряд.

Хантер страшно не хотів черговий раз ставати частиною нудної розмови про бізнес, адже чудово розумів ― такі зустрічі його батько проводить виключно із вигідною для себе метою. Але тікати було нікуди. Та й, зрештою, він розумів, що це найкращий спосіб відволіктися від проблем, із яких він ледве вибрався.

― Я ― Шарлотта Роше, ― представилася жінка із недовгим жовто-білим волоссям з укладкою. Вона дивилася на нього дещо неоднозначно, але Джуліан на цьому не акцентував. Йому було б байдуже, навіть якби вона побачила його без рушника. ― А це моя донька Рейчел.

Погляд Хантера мимоволі впав на скромну світловолосу дівчину, що сиділа поруч із матір’ю. Вона від цього аж зашарілася ― це було помітно по рожевих щічках і дещо зніяковілому руху губами.

― Рейчел, дорогенька, прошу, насолоджуйся вином, ― запросив Домінік.

Дівчина потягнулася до бокалу і ще раз ніяково обвела Джуліана очима, які в неї були темно-карими і такими блискучими, що важко було встояти перед їх поглядом. Джуліан старався на неї дивитися лише тому, що це було цікавіше, аніж слухати розмови про бізнес, в які досить швидко втягнулися Шарлотта та Домінік. Та думки Хантера були не на місці. Він почувався дещо збентежено і не міг знайти тому причини. Так і не помітив, як Рейчел сіла поруч.