Глава 26. Зібрання у книжному.

― Адаме, відпусти мене!! ― кричала Анна, але у неї явно бракувало сил протистояти йому. Та, може, не так сил, як майстерності, адже Адам щодня тренувався із іншими інфеністами і йому не складало жодних труднощів утримати в руках таку, як вона. ― Чому ти не захотів говорити там?! Якого чорта ти співпрацюєш з моїм батьком?! Він просто псих!

― Вистачить пручатися, ― крикнув хлопець, зупинившись. Поглянув дівчині в очі і сказав: ― Я співпрацюю із ним лише тому, що наодинці ні я, ні він не досягнемо цілі.

― Відпусти мене!!

― Я не бажаю тобі зла, Анно! Не смій кусатись! ― але в ту ж мить вона вкусила його за руку і, звільнившись, почала втікати. Він рвонув за нею. ― Вислухай мене!

Йому вдалося знову схопити її перед самою дорогою.

― Трясця, Анно, я допоможу тобі звільнити маму, ― прошепотів він, тримаючи її за руки. ― Ти знаєш, що можеш вірити мені! Я не зробив нічого жахливого, я всього лиш відкрив тобі правду! Чорт, просто подумай, що було б, якби у той день ти не дізналася, що твоя мама інфеніст? Ти пішла б у поліцію і хтозна як би все обернулось, якби ти одразу не знала, куди потрібно іти! Та цей чортовий Розенбаум…

― Не осуджуй Джуліана! ― закричала Анна. ― На відміну від тебе, він мені не брехав!

― Чорт, та ви і гадки не маєте, що відбувається довкола! Ти нічого не знаєш навіть про власні можливості… якби ти знала, як правильно користуватися власною силою, мені не вдалося втримати тебе тут, і твій батько тим більше не зміг би!

«Що?! Але ж Грегорі був таким сильним, він боровся із Джуліаном на рівні, а у того талант «сила»… куди мені…»

― Ти нестійка до впливу демонів! Ти погано відчуваєш їх… ти нетренована, Анно! Грегорі змушував вас двох вірити в те, що він сильніший, хоча насправді вся його сила полягає саме в гіпнозі! Гадаєш… гадаєш, що зможеш справитися з усім на пару з Розенбаумом?! Та ви двоє просто новачки! Ти… твоє життя занадто цінне, аби так ним ризикувати.

― Що? Моє життя занадто цінне? Якщо ти і справді співпрацюєш із моїм батьком… то як ти можеш взагалі говорити про цінність мого життя?!

― Анно, залазь у машину, ― Адам посадив Анну на переднє сидіння своєї автівки, щойно вони вийшли із лісу. ― Я і сам не в захваті від того, з ким мені доводиться співпрацювати, але на кону надто багато всього. Твоє життя в центрі усього, запам’ятай це, ― сказав він і завів мотор. Вони погнали на нереальній швидкості. ― Я об’єднався із Грегорі з єдиною метою ― не дозволити тобі потрапити в руки Віспи.

― Що?! Але він був готовий відвезти мене туди! Він сам казав!

― От і твоя наївність та неготовність до цього світу, Анно, ― суворо говорив Адам. ― За домовленістю він мав затримати тебе у тому будинку, поки я не приїду. Та тут з’явився клятий Розенбаум!

― Ти не знаєш, що там відбувалось! ― закричала Анна. ― Мій батько… а хоча… тобі ж байдуже на мої почуття. У тебе є важливіші речі, про які слід думати, чи не так? ― відвела вона погляд у вікно.

― Саме так, Анно. Бо від цих речей залежить доля набагато більшої кількості людей, ніж ви двоє! ― випалив Адам.

«Який же він бездушний. Невже я раніше цього не помічала?!» ― промайнуло в голові дівчини.

― Куди ти мене везеш?

― Туди, де ми нарешті зможемо поговорити.

Анна замовкла. В голові був просто вир думок і вона гадки не мала, як зібрати їх усіх докупи і зробити якийсь висновок. Вони їхали уже близько двадцяти хвилин і ось нарешті добралися до міста. Анна дивилась у вікно із деякою надією. «Він вижив… він увесь цей час просто знущався із нас… гіпноз… він управляв мною, змушуючи боятись його?! А Адам, ― думаючи, Анна мимоволі поглянула на хлопця. Він був зосереджений на дорозі, тримаючи праву руку на кермі. То була та сама рука, яку вкусила Анна у намаганні втекти. На ній уже не залишилося і сліду. ― Що ж таке важливе він хоче мені розповісти, що заради цього вимушений співпрацювати із такими виродками суспільства, як мій батько?»

― Деніс Кінг, ― промовила Анна, коли вони уже в’їхали в Редвілл. ― Вона справді жива?

― Так, ― зронив Адам, не дивлячись на неї. ― Віспа сидить в її тілі. По її волі.

― Вона…

― Так. Інсценувала власну смерть. Подробиць не знаю, але відомо, що вона уже давненько водиться із демонами, з Віспою зокрема.

― Навіщо їй моя мама?!

― Приїхали, Анно. Вилізай із машини, ― сказав Адам.

Анна оглянулася ― вони стояли поруч із тією самою бібліотекою, в яку водив її Адам, коли дівчина ще не підозрювала нічого про все. Її пронизало дещо дивне відчуття, коли вони заходили всередину, а ще більше довелося здивуватися, побачивши в залі із темно-червоним диваном та кріслами власника магазинчика, бородатого чоловіка у коричневій шкіряній жилетці, Джо. Він сидів в одному із крісел, заклавши ногу на ногу і пильно вдивлявся в прохід між рядами стелажів, із якого вийшли Анна й Адам.

― Джо? ― вилетіло з уст дівчини.

― Добрий день, Анно, ― ввічливо привітався чоловік. ― Прошу, сідай.

― Адаме, що..? ― задерши брову, повернулась обличчям до хлопця Анна.

― Просто сідай, ― звелів Адам.