Глава 24. Одкровення. Частина друга.

Побачивши на екрані телефону «SOS» від Іскорки, Джуліан сполохнувся. Разом із тим, звичайно, втратив пильність, і в ту ж мить перед ним з’явився демон газової гангрени. Хлопцеві пощастило вивернутися від нього лише завдяки пришвидшеній реакції інфеніста, але демон все ж був швидшим. Саме завдяки цьому він і вирубив Люсію, незважаючи на її талант і майстерність в бою. Також це допомогло Газовій Гангрені обманути Деніела, чия пильність та спостережливість не могла зрівнятись ні з чиєю з інфеністів Уортонського Бункера.

Але Джуліан, хоч і не тренований, був не ликом шитий. Вивернувшись від чергового удару демона, хлопець вчасно встиг зловити свій телефон, врятувавши його від жахливої смерті від удару об асфальт. Заховавши його в кишеню, Хантер насупився, оглядаючись. Газова Гангрена міг вискочити буквально із будь-якої точки. Він мав усю перевагу на своїй стороні, але це не заважало Джуліанові кидати йому виклик.

― Виходь сюди, газовий пердун! ― крикнув хлопець, цілячись із пістолета. ― Маю намір пристукнути тебе, а після цього з’ясувати, що це за повідомлення шле мені Іскорка!

Та демон не давав про себе знати. Джуліан пройшов пару метрів далі.

― Знаєш, тобі варто поквапитися, адже я не хочу змушувати Іскорку чекати! ― закричав хлопець знову.

Зненацька із туману з’явились багрові руки із кігтяками. Джуліан одразу ж відкрив вогонь, але, як виявилось, в той момент тіло проклятого демона знову стало нечутливим для зовнішнього впливу. Чи то просто так діяв його додатковий шкірний покрив. Газова Гангрена неочікувано схопив Хантера за руку, відібравши пістолет.

― Трясця, що ж ти такий холодний! ― вилаявся Джуліан, відбігши вбік і оголивши кинджал.

Периферійним зором поглянув на руку, а на ній почали з’являтись болючі багрові плями, такого ж кольору, як кінцівки Гангрени.

― Клятий демон! Ти заразив мене своєю поганню!

Та раптом ззаду почувся шурхіт, і Джуліан різко розвернувся, замахнувшись кинджалом. Там не виявилося нічого, а простягнута рука перед очима поступово почала набувати нормального людського кольору.

― Ага-а! Я гарячіший від тебе, так що мене таким не візьмеш, ― зареготав Джуліан.

Та в ту ж мить демон неочікувано виник позаду і Джуліанові прийшлося б несолодко, якби раптово Гангрена не видав характерний глухий звук останнього вдиху і не повалився на асфальт. Зеленуватий дим почав розсіюватися і Хантер помітив в спині демона томагавк. Із туману показався не хто інший, як Нейт Вествік. Вигляд він мав насуплений і злий.

Джуліан здивовано підняв брову.

― Змушений визнати, це було неочікувано, ― з іронією протягнув хлопець, поглянувши на Нейта.

― Не зарікайся, ― зронив Вествік. ― Я зробив це лише тому, що вбивство оцих, ― показав він на труп Газової Гангрени, який поступово починав набувати нормального людського обліку. ― Входить в список моїх обов’язків, як інфеніста.

― А я вже подумав, що ти перестав бути ідіотом, ― саркастично проказав Джуліан. ― Схоже, дарма, ― додав він, розвівши руками і єхидно всміхнувшись. Водночас периферійним зором побачив довкола себе іще чималу кількість озброєних інфеністів, що роздивлялися навколо у пошуках іще яких-небудь демонів. ― Тут більше нікого немає, народ. Можете розходитися. ― А тоді звернувся знову до Нейта: ― Був ду-уже радий бачити тебе, чувак, а тепер, сорі, але маю дещо важливіші справи, ніж розмови із твоїм кам’яним обличчям.

Сказавши це, Хантер всміхнувся єхидною посмішкою і підійшов до одного із мотоциклів, на яких приїхали інфеністи.

― Ви ж не проти, якщо я позичу його ненадовго? Обіцяю повернути цілим і неушкодженим. Запевняю, воджу я пречудово, ― сказав Хантер і, осідлавши залізного коня на подив усім тут присутнім, рвонув в сторону Редвіллу.

***

Анна бігла, не озираючись. Її серце від страху билося настільки швидко, що дівчині вже неодноразово здавалося, що ще трохи і воно просто вилетить з грудей. Був би це Віспа чи який-небудь інший демон, вона б ніколи не відчувала такого страху. Дівчина була вражена дізнатись, що увесь цей час в тілі її психованого батька сидів демон. Та досі не могла второпати ― демон і справді був в ньому тоді, коли Анна іще нічого не знала, чи…

«Ай, я ж не про це зовсім думаю! Якщо він мене наздожене… е ні, я не збираюсь так просто здаватись! Я ж, чорт візьми інфеніст, а інфеністи створені для того, аби боротися з демонами!» ― дівчина різко зупинилась і оглянулась. Ніби нікого. Поволі просканувала горизонт. Жодного натяку на те, що за нею увесь цей час хтось гнався. Але відчуття не підводили… внутрішня сутність Анни так і приговорювала ― тікай, куди очі ведуть.

З недавніх пір дівчина вже звиклася, що такі відчуття означають присутність міазмів поряд. Але вона не могла повірити в те, що відбувається. Зненацька поруч почулись кроки. Анна миттю забігла за дерево. «Він вилікувався, Анно. Ти ввела йому плазму того інфеніста, що дала тобі Марта. Він валяється там, приходячи до тями. Він не йшов за тобою увесь цей час, Анно, заспокойся… просто дихай», ― намагалась подумки заспокоїти себе дівчина. І тут раптом згадала один спогад із дитинства…

― Сестричко, він не торкнеться тебе більше, чуєш? ― прозвучав голос малого Джеймі. Вони ховалися під ліжком удвох.