Глава 22. Тіло в будинку Уеллінгів.

Анна аж ніяк не очікувала опинитися в такому місці після використання одного із ліфтів Бункера. То було крихітне квадратне приміщення, схоже на підсобку. Та більшою проблемою виявилась відсутність світла.

Та вартувало Анні тільки замислитися про те, як раптом вона почала бачити усе довкола так, наче невідомо звідки на її обличчі з’явилися окуляри нічного бачення. Дівчина торкнулася клямки дверей і за мить опинилася на світлі. Це місце видалося їй вкрай знайомим… оглянулася ― вона щойно вийшла із приміщення з надписом «Staff only», що означало, що в цій підсобці зберігається якась штуковина, доступ до якої звичайним відвідувачам заборонений. Ошелешено дивлячись на двері, Анна поспішила заховати всередину куртки кинджал, який дала їй Марта.

Анна рушила вперед і опинилася всередині невеличкого кафе-бару, в якому вже навіть сиділо декілька осіб, хоча було ще доволі рано. Здивовано озираючись, дівчина поволі рушила до виходу. «Значить, ось для чого кімнатки «Staff only». От чорт, ніколи б не подумала!» Вийшовши із кафе під назвою «Red Hook», дівчина зловила автобус і поїхала у свій район.

Їдучи в автобусі, Анна вперше за довгий час задумалася про все, що відбулося.

«Джуліан інфеніст, а мою маму викрав демон. Я побувала в гігантському підземному комплексі, де століттями ховалися інфеністи ― справжні мисливці на міазми. Чортівня! У що перетворилося моє життя?!» ― думаючи про це, дівчина озирнулася на пасажирів, яких було в автобусі пре достатньо.

Метро у Редвіллі користувалося величезною популярністю, але і автобуси не втратили своєї актуальності для тих, хто не звик добиратися на роботу у шаленій штовханині. В автобусах були зайняті всі сидячі місця і рідко хто стояв, та Анна звикла триматися за поручень і дивитися у вікно. Сьогоднішній день здавався на диво похмурим. Зазвичай в такий час у Редвіллі світило сонце цілісінькими днями.

Усі пасажири виглядали заспаними і насупленими. Дивлячись на них, Анна знайшла очима якогось підозрілого скоцюрбленого дядька із густою бородою, чиї очі видалися неприродно чорними і встигла вчасно відвести погляд, згадавши, що повинна не палитись у натовпі.

«Чортівня, ― подумала Анна, знову повернувшись до вікна. ― Цей дядько такий дивний. А раніше я не зважала на це. І відчуття… якісь нечисті… невже…» ― погляд Анни машинально повернувся на того чоловіка.

Він продовжував пильно на неї дивитися, абсолютно не кліпаючи і не відводячи очей. Дівчину пронизали мурашки. Вона ступила пару кроків, наблизившись до дверей. Тоді обережно поглянула на місце, де сидів чоловік і з острахом змушена була відмітити, що старик зник. Зненацька чиясь холодна рука схопилася за поручень біля руки Анни і дівчину пронизали льодяні мурашки. Вона відпустила поручень і побачила поруч із собою цього самого чоловіка.

― Зупиніть, зупиніть! ― закричала Анна, схопившись із місця і рвонувши під самі двері.

Водій, звичайно, почав нарікати, чому їй треба вийти саме тут, в недозволеному місці, але Анна закричала іще голосніше і він таки відчинив двері.

Вилетівши із автобуса, як ошпарена, Анна побігла по тротуару в сторону свого району.

«Прокляття! Це було страшно! Але ж… він же не вийшов за мною?» ― з острахом подумала Анна, прискорюючись. Дівчина до чортиків боялась оглядатись, але розуміла, що змушена. Краще вже знати, аніж в здогадках бігти, як оскаженіла через весь район.

Дівчина налякано озирнулася ― ніби нікого. Та вартувало їй знову перевести погляд вперед, як периферійний зір зафіксував присутність з правого боку постаті підозріло подібної на автобусного маніяка.

«Бляха! Це він!» ― пронеслося в голові Анни й вона стиснула на грудях кинджал.

«Раніше ж без проблем ходила вночі по району. Навіть гадки не маючи, що там може водитись! Якого ж чорта ти зараз боїшся, володіючи надприродними здібностями?! А хоча… саме ці надприродні здібності і твердять мені бігти куди подалі… невже це і є те саме відчуття, що дає талант «чутливість»?»

Анна прискорила ходу і на її щастя таки не зазнала неприємної ситуації. Автобусний маніяк відстав майже перед самим її домом, перед цим не наважуючись наблизитись більше, ніж на п’ять метрів. Дівчина вже була готова із полегшенням видихнути і в голові вже складався сценарій того, як вона пояснюватиме Джеймі потрощений будинок і відсутність мами цілу ніч, та обставини склались повністю проти неї.

Поруч із будинком Уеллінгів стояло дві поліцейські автівки і машина криміналістичної лабораторії. Увімкнені мигалки і яскраво-жовта стрічка із надписом «crime scene, do not cross», протягнута довкола будинку, шокували Анну не на жарт. Начисто забувши про автобусного маніяка, дівчина рвонула туди. Її одразу ж зупинив офіцер поліції:

― Міс, це місце злочину, вам туди не можна.

Навколо вже зібралось чимало сусідів та прохожих людей, котрі явно були зацікавлені дізнатись, що ж тут трапилось. Та Анна і сама була в числі таких.

― Це мій будинок! ― закричала вона. ― Там мій брат! Джеймі! Джеймі!

Офіцер відійшов до іншого і за мить вони уже проводили її за жовту стрічку. Джеймі розмовляв із чоловіком у чорному костюмі поруч із входом у будинок, а просто на порозі було розставлено таблички із номерами. У будинку Анна встигла помітити присутність чоловіків у білих захисних костюмах. «Криміналісти? Чортівня, що там сталось?» Побачивши Джеймі, Анна одразу ж кинулась до нього.