Глава 19. Знайомство з Адлерами.

Джуліан та Анна опинилися у місці, де знаходилося іще три таких самих ліфта. По ліву руку розташувалися подвійні двері якогось, імовірно, головного ліфта, а по праву лунала музика. Вона не була гучною, як в клубах на тусовці, а більше скидалася на музичку в барах до 22:00.

Перші враження про Бункер виявилися геть не такими, як у головах двох новоспечених інфеністів.

В ту ж мить, як вони вирішили піти на звук музики, двері одного з ліфтів відчинилися й звідти вийшла парочка інфеністів, одягнених вкрай дивно. На дівчині низького зросту із двома короткими косичками був шкіряний топ і короткі чорні шорти. На поясі у неї виднівся кинджал, лезо якого блиснуло на світлі. Хлопець ніс у руці мачете, а коли вони пройшли повз здивованих Анну і Джуліана, можна було помітити на спині у дівчини якусь ультрасучасну гвинтівку. Про те, що дана парочка належала до інфеністів, свідчили не лише їх дивні прикиди і зброя в руках, а й таланти на видимих ділянках тіла ― у хлопця «швидкість» на передпліччі, а в дівчини «сила» просто на щоці. В ту ж мить Анна подумала, що їй таки справді пощастило, що її талант розміщується на лопатці. Незнайомці рушили в сторону музики.

За мить Анна й Джуліан, що прослідкували за ними, опинилися у невеличкому клубі, чи то барі із темно-фіолетовим освітленням і безліччю шкіряних диванчиків зі столами. Хантер миттю відшукав поглядом парочку інфеністів із ліфта і явно витріщався на підтягнуте тіло дівчини, допоки Анна не прошепотіла:

― Ей, там бармен, ходімо спитаємо, де нам знайти когось, із ким можна поговорити…

Джуліан отямився миттєво, второпавши, що не слід ось так от витріщатися на дівчину, чий хлопець, скоріше за все, настільки тренований, що може прибити його за таке просто за секунду. Вони наблизилися до барної стійки й помітили, що на задній частині шиї у бармена також видніється талант «швидкість».

***

У просторому кабінеті за столом із великим екраном комп’ютера сиділа жінка із рудим волоссям, зав’язаним в тугий вузол. Її погляд здавався зосередженим. На вид жінці було близько тридцяти п’яти років. Довгі тонкі пальці ковзали по клавіатурі так швидко, що, здавалося б, ніщо не могло випередити їх. За тілобудовою вона виглядала худорлявою, проте не занадто ― із одного погляду можна було зробити висновок, що ця жінка регулярно займається спортом. На губах красувалася яскраво-червона помада, котра ідеально комбінувалась із її червоною блузою із рукавом три-чверті. Завдяки широкому вирізу можна було помітити мітку інфеніста на її ключиці, однак такої мітки до цього Анна не спостерігала ні на кому, окрім її матері.

Зненацька запищало якесь сповіщення, й жінка насупилася. Увійшла у відповідну програму, й прозвучав голос комп’ютера:

― Тривога. Тривога. Виявлено дві неідентифіковані особи. Проникнення.

На обличчі жінки не виникло жодної тривоги. Вона зберігала спокій навіть при виникненні позаштатної ситуації.

― Феліс, виведи на екран, ― спокійно сказала вона.

На екрані з’явилося зображення із камер спостереження поруч з ліфтами, на яких чітко було видно, як хлопець із дівчиною виходять з одного із них. Простеживши за ними, рудоволоса виявила, що в реальному часі Анна й Джуліан знаходяться поруч із баром і говорять з барменом. Насупившись, рудоволоса жінка зблизила зображення, придивляючись до обличчя Анни.

***

― Е-е, ми хотіли спитати… ― почала белькотати Анна, гадки не маючи, як почати розмову із барменом.

― Ми ― нові інфеністи із Редвілла. Хотіли б поспілкуватися із вашими головуючими, ― сказав Джуліан, поглядом вивчаючи бармена.

Та той нічого не відповів. Його погляд був спрямований кудись позаду Анни і Джуліана.

― Джуліане… ― із деяким страхом в голосі прошепотіла Анна, приближаючись до нього.

Хлопець різко розвернувся, а перед ними вже стояли четверо крупних чоловіків у чорній, явно спеціальній, одежі. За поясом у кожного виднівся гострий кинджал, а на ногах ― кобури із пістолетами. Всі чоловіки мали непохитні обличчя, і тільки один з них найбільше кидався в очі, зокрема тому, що був лисим із густою бородою. Хантер насупився.

― Що ви…? ― почав було він, але охоронці вчотирьох накинулися на них і за мить вже вели якимось темним коридором невідомо куди.

Вони кинули їх на великий шкіряний диван в досить дивній залі із запаленим каміном і древніми меблями. Та, на відміну від хижі, в якій вони недавно перебували, дане місце вирізнялося нереальною чистотою. Над диваном висіла громіздка позолочена люстра з безліччю лампочок у формі свічок. Кімната була б ідеальною, якби мала вікна, але, оскільки вони знаходилися під землею, про це можна було лише мріяти.

― Що відбувається?! ― крикнув Джуліан, зіскочивши з дивану.

Четверо охоронців стояли поруч із подвійними дверима із все такими ж непохитними поглядами.

― Ей, ви! ― крикнув хлопець іще раз. ― Ми не вороги! Ми такі ж інфеністи, як ви! Чи ви хочете, аби ми показали свої таланти?..

Хлопець зібрався скидати сорочку, але тоді лисий охоронець із бородою підняв долоню і сказав грубим, однак спокійним голосом:

― Містер і місіс Адлер готові вас прийняти. Ми тут лише задля безпеки.