Глава 18. Одного разу увійшовши в ліс, ти можеш більше не повернутись.

З нічного лісу віяло загадковістю. Височенні дерева створювали химерні тіні під світлом місяця, що ледве пробивалося крізь їхні гілки. Стояла заспокійлива тиша.

Анна почувалася напрочуд напруженою, хоча ніколи раніше не помічала в себе страху щодо темних і незнайомих місць. Вона, схоже, не боялася взагалі нічого із стандартного списку людських страхів ― її не лякали комахи, павуки, змії, акули, вона не лякалася замкнутих просторів, не боялася висоти і її тіло жодного разу не покривалося холодним потом при погляді на нічне кладовище.

Анна усе своє життя не вірила в існування надприродного, а це було лише черговим доказом успішності завдання її матері, Глорії. Та зараз усе наче моментально змінилося ― зникла звична впевненість в собі й відсутність страху.

Тепер Анна знала, який світ насправді оточував її всі ці роки, і не боятися за таких умов було б просто нерозумно. Їй довелося стикнутися із не надто доброзичливими людьми, наміри яких виявилися геть не такими, як здавалося. Та це допомогло дівчині побачити того, хто увесь цей час насправді захищав її, ховаючись за маскою холодного егоїста. Та все ж, страшно харизматичного. Цього Анна не могла заперечувати. І навіть зараз, коли її маму викрав демон, цей хлопець залишався поруч. Він ішов з нею по таємничому лісу у спробах віднайти вхід у загадковий Бункер ― місце збору всіх інфеністів найближчих містечок.

З того часу, як Анна побачила запис із камери спостереження, де Джуліан рятував її від оскаженілого Макса-демона, дівчина навіть не помітила, як стала ставитись до хлопця в рази приязніше. Та зараз вона думала геть не про це. Її цікавило лиш одне ― якнайскоріше дістатися Бункера й попросити в інфеністів допомоги. «Вони мають чимало техніки, вони досвідченіші й розумніші. Вони допоможуть», ― запевняла себе дівчина.

― Ей, ― крикнув Хантер своїм звичним дещо холодним тоном, коли вони вже йшли хвилин з п'ятнадцять в абсолютній тиші. ― Ти хоча б знаєш, куди йти?

― Адам сказав, що я знайду вхід в Бункер, якщо прислухаюсь до власних відчуттів. Скоріше за все, це стосується не лише мого таланту, а й сутності інфеніста взагалі.

― Чудово, ― саркастично сказав Джуліан. ― Значить, ми повинні прислухатися до твоєї сутності інфеніста, якою ти взагалі не вмієш управляти. Звучить, як фентезі. А в принципі, це все і є суцільне фентезі.

― Джуліане, послухай, ― Анна зупинилася й поглянула йому в очі. ― Мою маму викрав демон. Вона зараз може бути хтозна-де. Ми і гадки не маємо, хто стоїть за цим і навіщо йому моя мама… ми не можемо зволікати. Це не фентезі, Джуліане. У фільмі чи книзі все просто, ми спостерігаємо за діями персонажів. В житті геть не так. Від наших рішень залежить надто багато.

І рушила вперед. «Наче я цього не знав. Виставляє себе такою сильною і непохитною, наче контролює ситуацію повністю. А насправді трясеться від кожного шороху з-за дерев. Вона не справиться без мене. А я… я, звісно, теж інфеніст, але…» ― подумав Джуліан, ідучи слідом. Його думки були геть не тут. На секунду він немовби перенісся у свої спогади з дитинства.

― Вау! Це ж Mersedes-Benz на радіоуправлінні! ― вигукнув малий Джуліан, беручи в руки коробку із великою іграшковою машинкою. ― Мамо, ти найкраща!

Жінка із не дуже довгим темно-русим волоссям поглянула на сина. Було видно лише її худорляву спину і усміхнене обличчя малого Джуліана.

― Я мушу йти, ― сказала раптом жінка, підвівшись. Малий дивився на неї так, що бачив лише спідницю і блузку. ― Ти повинен бути чемним і слухатися батька.

― Куди ти, мамо? Ти тільки прийшла! ― в очах хлопчика виднівся сум.

― Послухай, Джуліане, ― нахилилася вона до сина, а він чомусь дивився у підлогу. ― Я безмежно люблю тебе, але є речі значно важливіші. Ким працює мама?

― Детективом, ― прошепотів хлопчик, все ще не підвівши погляд.

― Саме так. Моя робота непроста, але саме завдяки ній ти і сотні таких діток перебувають у повній безпеці. Зовнішній світ небезпечніший, ніж ти думаєш, Джуліане. Але я завжди поряд, аби вберегти тебе від нього.

І цьомкнула його в щоку. Хлопець поглянув на маму вже тоді, коли вона виходила із кімнати. Буквально на секунду можна було помітити талант «чутливість» на її шиї, прикритій тоненьким шарфом. Малий Джуліан ніколи не помічав цього тату, або ж просто не надавав цьому значення.

«Я… я повинен допомогти Іскорці знайти її матір», ― подумав Джуліан і зосередився на пошуку хоча б якихось знаків.

Зненацька Анна зупинилася. Вона пильно дивилася кудись вгору. З дерева злетів птах і буквально відразу розчинився у пітьмі. Анна кинулась слідом за ним.

― Куди ти направляєшся? ― закричав Хантер, біжучи за нею.

― Здається, я второпала! ― вигукнула Анна. ― Ця птаха не нічна… скоріше за все, десь поруч є її гніздо…

― Що?! Ти ж не орнітолог! Та й… навіщо тобі здалося гнатися за птахом до його гнізда? Ну ось, ― видихнув хлопець, побачивши, що Анна раптово зупинилася. ― Схоже, орнітолог з тебе справді ніякий, Іскорко.

― Джуліане, ― повернулась до нього дівчина із таким обличчям, наче щойно придумала геніальний план. ― Приготуйся бігти!

Неочікувано схопивши його за руку, дівчина понеслася лісом. Вони рухалися явно не на звичайній людській швидкості, але факт залишався фактом ― якби тут була Лета, вони залишилися б позаду. Та цього цілком вистачало, аби продовжувати слідкувати за пташкою, котра летіла явно прямим курсом. Джуліан тільки зараз відчув тепло руки Анни. «Її рука така…» ― пролунало в голові хлопця, як раптом Анна зупинилася. Вони стояли перед чималою дерев’яною хижою. Будинок здавався дуже старим, проте був цілим. Пташка, за якою вони слідкували, залетіла кудись за хижу.