Глава 15. Шокуюча правда.

Анна прокинулась, сполохнувшись. Їй здавалося, що щойно вона була в цій книгарні й танцювала із Адамом. Чому ж тоді зараз лежала в ліжку у своїй кімнаті? Невже все закрутилось так, що вона й не помітила, як повернулась додому і заснула? На тілі все ще був Хелоувінський одяг. Дівчина підійшла до дзеркала й поглянула на себе. Виглядала занадто щасливою. «Те, що було вчора… це було так магічно. Адам і я…» ― подумала вона, усміхаючись своєму відображенню.

За якийсь час Анна вже була в лікарні. Сьогодні у неї був напрочуд прекрасний настрій і вона ще ні разу не згадала про минувші жахаючі події, що траплялися із нею з того часу, як вона дізналася про світ міазмів. На обідній перерві дівчина сиділа із Ребеккою у їдальні поверхом нижче інфекційного відділення й насолоджувалась кавою.

― …то він, коротше, провів мене додому і сказав, що ми повинні обов’язково знову побачитись, ― розповідала Бек захопленим тоном. Та вмить її монолог раптово перервався. ― Анно! Ти мене слухаєш?! ― дещо обурено крикнула дівчина.

Анна моментально відірвала очі від столу й перестала мішати свій напій дерев’яною паличкою.

― Що? ― бовкнула вона.

― Та я ж тобі щойно розповідала про мого нового хлопця! Ах, я зрозуміла, вчора у тебе явно була прекрасна ніч з Адамом… тобі не до моїх успіхів в особистому житті. Але скажи хоч, що рада за мене! ― наполягала Бек.

Та погляд і увага Анни так і не сконцентрувались на подрузі, яка усіма способами намагалась хоч слово видавити із дівчини. Русоволоса дивилась кудись вдаль. Зненацька той, за ким вона спостерігала, опинився доволі близько і дівчина зірвалась зі стільця. Вона підійшла до нього, неначе зачарована й всміхнулася. Їм не потрібно було говорити, аби виражати свої почуття ― достатньо було одних лише поглядів. Адам здавався їй іще гарнішим, ніж будь-коли раніше. Вони перемовилися всього декількома словечками, після чого Анна повернулася за стіл до Ребекки іще більш сяючою і щасливою. Подруга окинула її ошелешеним поглядом.

― Ви зустрічаєтесь? Він запросив тебе на побачення? ― захоплено шепотіла Бек.

Анна хихикнула.

― Бек, я гадки не маю...

― То розповідай! Розповідай, подруго! Я хочу чути усе!

В кількох метрах від їхнього столика стояв Джуліан Розенбаум. Він був явно невдоволений ― про це свідчив не лише вираз його обличчя, а й уся фізіономія. Пхикнувши, хлопець викинув стаканчик з-під своєї кави й направився до ліфта, аби повернутися в інфекційне відділення.

Професор Лінда Рінне знову розділила студентів на групки для роботи із новими пацієнтами. Після насичених вихідних Анна була впевнена, що не зможе сконцентруватися на будь-чому, пов’язаному із навчанням, але, на диво, вона відчувала себе цілком працездатною. Дівчина опинилась в одній групці із Ребеккою і була цьому дуже рада. Вони уже розпочали спільний огляд хворого і виявили мігруючу еритему[1], як раптом у палату увійшов Хантер. Побачивши дівчат, він уже хотів розвернутися й піти, але наштовхнувся на саму Рінне, що прийшла перевірити успіхи діагностики.

― Містере Розенбаум, куди утікаєте? Ось ваші пацієнти, ― всміхнулася професорка. За цією посмішкою ховався вкрай строгий голос і погляд, що просвердлював наскрізь.

Джуліан закотив очі так, аби вона не бачила, й приступив до пацієнтів.

― Ого, то ви, міс Уеллінг, прогресуєте, ― промовила із деяким презирством у голосі Рінне. ― Швидко справились. Міс Бенсон, ви тут цей, приглядайте трохи за нею, а то я зараз не матиму часу все контролювати, окей?

І пішла геть.

― Що вона собі думає? Це звучало так образливо по відношенню до тебе! ― розлючено випалила Бек, щойно Рінне змилася.

Анна скривилася й поглядом показала на Хантера, котрий якраз усе чув і просто прикидався, що не слухає.

― Анно, забудь, ― прошепотіла подруга. ― Ви з Адамом тепер разом. Чому ти взагалі думаєш про цього придурка? Він стільки разів намагався зіпсувати тобі життя…

Хантер насупився і через це занадто сильно натиснув на живіт пацієнта. Той простогнав. «Ага, зіпсувати. Якби не я, її б тут не було! Як вона взагалі терпить присутність цього тошнотика Шамберлейна? Аж вивертає, коли його бачу», ― прозвучало в голові хлопця. Анна це помітила. «Він так злиться через ту сорочку?» ― промайнуло в її голові. По завершенню роботи із пацієнтами, Анна першою вийшла в коридор. У Бек були іще завдання від Рінне, які вона не доручила Анні в основному через її невміння працювати із пацієнтами. У коридорі дівчина одразу ж зустрілась із Адамом. В ту ж мить із палати вийшов Хантер й спеціально штовхнув хлопця.

― Ей! ― крикнув Адам. Анна аж остовпіла від такого повороту подій. Раніше їй здавалося, що Адам не звик реагувати на такі зачіпання.

― Ти це мені? ― озвався насмішкуватим голосом Хантер, поволі повертаючись.

― Так, ― промовив упевненим голосом Адам.

― Ну ж бо, здивуй мене, Шамберлейн! ― розвів руками Джуліан, наближаючись і дивлячись презирливим поглядом не лише на хлопця, а й на Анну, що стояла далі.

― Хотів тобі сказати, ― поволі протягнув Адам. ― Що тобі слід уважніше вибирати траєкторію своєї псевдоепічної ходьби.

Хантер голосно засміявся. Дві медсестри, що проходили повз, здивовано на нього озирнулися й пришвидшили ходу. Коридор став порожнім, за виключенням трійці.