Глава 14. Хелоувін. Частина друга.

Анна сиділа із Адамом поруч із басейном і, здавалося б, кращого моменту просто не могло існувати. Та дівчина воліла, щоб хлопець ніколи не сказав цього:

― Ти уже вирішила на рахунок Бункера?

― Адаме, я… ― голос Анни помітно спохмурнів. ― Я справді хотіла б займатися полюванням на міазми разом із вами, але… це не зовсім таке життя, про яке я мріяла. Розумієш, до недавнього часу я була звичайною студенткою, що провчилась уже половину свого шляху в медичному. Я мала б просто ходити на практику… зустрічатись зі своїми подругами, ділитися з ними всіма секретами свого життя, але тепер… прокляття, Адаме, тепер я змушена стільки всього приховувати від усіх своїх близьких! Я… я завжди була неймовірно близька із мамою і з Бек… а Кетрін… учора я приходила до неї додому, аби подивитись записи із камер, бо, виявляється, я зводилася із демоном, сама того не помітивши.

― Що? ― сполохнувся Адам. ― Що це був за демон?

― Максиміліан Робінсон. Чоловік, якого донедавна всі вважали зниклим безвісти. Твої дружки-інфеністи прикінчили його на шостому шосе, схоже, одразу після того, як він поїхав від мене. Адаме, раніше я б ніколи не познайомилася із ним! Бо я не сідаю в машини до незнайомців! Але усе це… довело мене…

― Так, наше тріо убило демона сифілісу.

― То був демон сифілісу? ― здивувалася дівчина. ― Секундочку… кажеш, тріо? Здається, я бачила їх в клубі. Опиши мені їх.

Адам швиденько описав інфеністів, й Анна зітхнула.

― Цей світ занадто сильно мене оточує…

― Ти не уникнеш цього, Анно, ― із співчуттям в голосі промовив Адам. ― Я тобі вже казав. Ти можеш переконувати себе, що і далі живеш так, як раніше, але світ міазмів оточуватиме тебе завжди. І тепер, коли вони знають, хто ти, тобі доведеться все частіше стикатись із ними.

― Я помітила. Я просто несла речі в хімчистку, а потім виявилося, що там були демони…

Адам помітно здивувався.

― То була ти?

― Так, а що?.. секунду… не кажи мені, що це ти був в числі тих інфеністів, що… ― від однієї лиш думки про це по шкірі Анни пробігли мурашки.

― Нам довелося, ― сухо сказав Адам. ― Їх було надто багато. Це був єдиний спосіб. Послухай, я б ніколи не став підривати невинних людей, але ці демони виявилися сильнішими, ніж ми думали. Я був там із Летою. Вони хотіли дати нам шанс піти, але вона не стрималася. Анно, я хочу, аби ти приєдналася до нашої общини і стала моїм напарником.

«Що?! Тобто… він звинувачує Лету в тому, що довелося підірвати десяток людей?!»

― Я не намагаюсь перекласти усю вину на Лету, ні. Я сам вчинив помилку, коли взявся сперечатись із нею.

― Я знаю, Лета дуже запальна, ― погодилась Анна. ― Але ж я у порівнянні з нею взагалі нічого не вмію! Я пропустила стільки міазмів, навіть не підозрюючи про їхню присутність поруч!

― Послухай, ― спокійно сказав Адам, підсунувшись ближче до Анни, від чого та аж зашарілася. ― Лета і сама донедавна нічого не знала. Природні здібності інфеністів вже дають нам чималу перевагу. Звісно, потрібно регулярно тренуватися, але в даному випадку успішні результати залежать лише від власних бажань.

― Саме так! Адаме, я сумніваюсь, що зможу стати частинкою вашої общини. Це все занадто раптово і…

― Гаразд, я не давитиму на тебе. Я сам звик усе ретельно обдумувати. Просто я із самого дитинства виявив свій талант. Батьки займалися мною змалечку, і я гадки не маю як це ― дізнатися, що ти інфеніст, коли стільки часу жив звичайним життям. Слухай, я бачив у тебе фальшивий ножик…

― Цей? ― дістала Анна з-за пояса ніж Ребекки.

― Я можу показати тобі декілька прийомів, що знадобляться тобі в житті навіть, якщо ти не захочеш приєднатися до нашої общини.

Звісно, Анна не змогла відмовитися. Вони підвелися, й Адам взявся показувати Анні, як правильно блокувати удари, коли нападає людина із ножем. Коли він демонстрував, як наносити точніші удари, з-за рогу будинку раптово показався Джуліан. Він іще здалеку чув, як вони сміються, тренуючись із фальшивим ножем, тож вирішив поглянути, що ж там коїться.

Побачивши їх ледве не в обнімку, адже саме в цю мить Адам вчив Анну звільнятися з-під захвату, коли нападник погрожує перерізати горлянку, Джуліан просто остовпів. Моментально почав іти на Анну, яку в ту ж секунду відпустив Адам.

― Ей, ти! ― крикнув презирливо Хантер. ― Де моя сорочка?

― Е-е, ― розгублено пробелькотала дівчина. ― Я віднесла її в хімчистку, але там стався… вибух і куча людей загинула…

Джуліан люто окинув поглядом Анну, а тоді подивився на Адама. Перевівши погляд знову на дівчину, він сказав:

― То й що? Ти винна мені сорочку.

― Ей, що відбувається? ― спокійно запитав Адам, наближаючись.

Джуліан поглянув на нього дуже злісно.

― Чувак, там загинули люди, яке тобі діло до сорочки?

― Чувак? ― хмикнув Хантер. ― Замовкни, Шамберлейн! Я прийшов поговорити із нею!

Він дивився на Анну вкрай розлючено, що в дівчини аж долоні спітніли. «Він такий злючий… невже все через ту кляту сорочку?!» ― промайнуло в голові дівчини.