Глава 8. Викриття істини. Частина перша.

Після практики Анна одразу ж поїхала в парк. То був один із найбільших парків Редвілла, що більше скидався на ліс із прокладеними бруківкою стежками. Таку локацію вибрав Адам. І не дарма ― тут можна розказувати навіть найпотаємніші речі і бути певним, що ніхто не почує. Заходити в ліс було дещо не по собі, особливо враховуючи, що уже смеркалося. Анна рідко бувала в цьому парку. Останній спогад звідти датувався близько десяти років тому, коли дівчина іще була маленькою і разом з сім’єю приходила сюди на пікнік. Парк навіював теплі спогади, та Анна чудово знала ― усе це більше ніколи не стане реальністю.

Ось дівчина наблизилась до одинокої лавочки посеред не надто густо розташованих дерев і зненацька почула позаду себе кроки. Різко розвернулася ― в метрах десяти від неї ішов хлопець. «Дивно, мені здавалось, що він стоїть просто за спиною», ― прозвучало в голові Анни і вона придивилась.

Щойно дівчина сконцентрувалась на постаті хлопця, одразу стало зрозуміло ― це Адам. Вона бачила його так чітко, як ніколи, незважаючи на сутінки і його перебування в тіні дерев. «У мене ж короткозорість… якого біса…?» Та дивуватися не було часу. За мить Адам вже стояв поруч.

― Ти прийшла, ― сказав він.

― Звісно, прийшла! Ти думав, я вирішу просто змиритись з усім, що відбувається?! ― скрикнула Анна, та Адам, як не дивно, залишався спокійним.

― Гаразд. Пропоную присісти на лавку. Розповідь буде довгою.

***

Хантер сидів за столом у вишуканому ресторані. Інтер’єр був виконаний у старовинному стилі ― зали освітлювалися величезними люстрами, на яких були лампи у формі свічок, а на кожному столі стояв підсвічник у древньому стилі. Чимало парочок сиділо за столами, котрі розташовувалися так, аби забезпечити максимальний комфорт гостям. Хантер нервово роздивлявся довкола, не водячи головою, а лише зиркаючи своїми синіми очиськами туди-сюди. Хлопець здавався напруженим, але всіма силами намагався цього не показувати ― про це свідчила його поза на стільці ― хлопець сидів так, наче йому було абсолютно байдуже на правила етикету. У залі грала тиха інструментальна музика, що додавала романтичності й піднесеності атмосфері закладу. Хантер дістав телефон й почав бавитися в якусь стрілялку. За сусідній столик якраз сіла жінка, одягнена в дороге плаття. Вона поклала свою сумку від Dior на стіл й обвела вкрай неоднозначним поглядом свого супутника ― чоловіка в костюмі. Згодом вони почали обговорювати бізнес.

Хантер хоч і бавився на телефоні, але добре чув усе, що відбувалось довкола. Зненацька задзвонив його телефон.

― Де ти вештаєшся? ― прозвучав холодний голос в трубці.

― Я в центрі, ― ліниво відповів Хантер, окидаючи харизматичним поглядом весь зал.

― Де саме? Послухай, ти мені потрібен зараз вдома.

― Я не можу.

― Це не піддається обговоренню. Відклади усі свої дурні справи. Через півгодини до нас приїде міс Роше із донькою. Ти повинен бути тут.

― Я зайнятий, тату, ― пролепетав байдужим і дещо презирливим тоном Хантер. ― Усе, кладу трубку. Не маю часу говорити.

― Де ти в біса ходиш?

― Я в ресторані з дівчиною і мене не цікавлять всякі міс Роше і їхні страхопудні донечки, ― протягнув Хантер, єхидно всміхнувшись.

― З дівчиною? Не сміши мене. Ті всі, з ким ти знайомий, ні за що не пішли б з тобою. Краще давай додому, Рейчел, донька міс Роше, ще не знає, який ти телепень і я маю намір представити тебе, як нормального чоловіка.

― Я тебе не чую, зв'язок переривається, ой, все, взагалі не чую, що ти там кажеш, тату?! ― Джуліан поступово відводив телефон від вуха, паралельно створюючи шуми за допомогою паперової серветки.

Поклавши трубку, він видихнув. Поглянув на порожнє місце перед собою і відкрив на телефоні діалог з Анною. «Іскорко, я все розумію, ти наряджаєшся, але я тебе вже сорок хвилин чекаю, давай скоріше, не роби із мене самотнього придурка в ресторані», ― написав він.

***

― Ось це тату з’явилось на моїй лівій лопатці само по собі, ― Анна показувала хлопцеві фото тату із свого телефону.

Адам уважно придивився.

― Тепер точно не маю сумнівів, ― всміхнувся він. ― Ти ― інфéніст.

― Я хто?!

― Інфекціоніст. Так звуться ті, хто бачать істинну сутність людських хвороб, ― промовив Адам. ― Та ми називаємо себе інфеністами, суто для зручності. Зазвичай, інфеністи дізнаються про все із появою таланту. Так ми називаємо оці тату.

«Інфеністи, таланти… що в біса? Звучить, як якесь фентезі!» ― пролунало в голові Анни.

― Тобто… таких, як ти, багато?

― Нас менше, ніж хотілось би. Та все по порядку. Інфеністи народжуються із значно зміненими можливостями організму, що включають наявність неймовірно активної системи імунітету, здатної реагувати на чужорідні агенти з блискавичною швидкістю. Таким чином, кожен інфеніст від природи є невразливим до усіх відомих людству інфекцій.

― Що?! Виходить… тому я не заразилась ні коростою, ні пневмонією… ― пробелькотала Анна. ― Прокляття, якщо так подумати, я ніколи у своєму житті не хворіла навіть звичайною простудою. Я не акцентувала на цьому, але… тепер…