Глава 7. Ще один випадок у лікарні.

У лікарню із матір’ю вони зайшли разом, та у відділенні їхні шляхи розминулись. Лінда Рінне роздала усім студентам індивідуальні завдання, пов’язані із різними пацієнтами, тож в Анни була лише можливість привітатись зі всіма, після чого довелось рушити до своїх пацієнтів.

Анна бажала, аби день минув скоріше і швидше настала та довгоочікувана 17:30, коли вони мали б зустрітися із Адамом. Дівчина так бажала отримати хоча б якісь пояснення усього, що з нею відбувалось, що не помітила, як прослухала серцеві тони у пацієнта, навіть не приклавши стетоскоп до вух.

― Дівчино, ви взагалі будете мене слухати? ― озвався пацієнт ― старий дідок. ― Я сиджу уже п’ять хвилин, а ви навіть стетоскоп у вуха не заклали.

― Е? ― вирвалось у дівчини.

«Але я і так чую його серцебиття. Так детально, наче… ― дівчина боязко поглянула на стетоскоп в руках. ― Це неможливо». Анна прислухалась. Вона чує не лише серцебиття, а й дихання і усі хрипи в легенях хворого. Аби не дратувати пацієнта, вона таки запхала стетоскоп у вуха, однак прекрасно розуміла ― їй він більше не потрібен.

«І справді, ― думала Анна, переходячи із однієї палати в іншу. ― Я не повинна була чути Бек тоді, коли вона обговорювала мене із Летою. Так само я не мала чути розмови Адама і Лети ще в перший день нашої практики. Гадки не маю, що це означає, але… схоже, із появою тієї татушки у мене неприродно посилився слух».

Наступний пацієнт знаходився у секції дитячих інфекційних хвороб. Із ним Анна швидко справилась і була готова вже йти на обідню перерву, на якій очікувала не зіткнутися із Бек, яка точно потребуватиме від неї пояснень своєї учорашньої поведінки. Та раптом дівчина почула надто розпачливий дитячий плач. І що дивувало найбільше ― жоден лікар чи медсестра не звертали на це уваги. Дівчина рушила за звуком, здивовано оглядаючись на персонал, що проходив повз, абсолютно не реагуючи. «Що за маячня? Там дитина плаче, а вони… ага-а! Якщо це знову галюцинації, краще мені не відкривати рота зайвий раз, бо так можна і психушку загриміти», ― подумала дівчина, забувши про свої наміри сказати про плач оточуючим.

Дівчина поступово наближалась до джерела плачу і разом з тим розуміла, що інтенсивність його зовсім не збільшується, наче дитина весь час була поруч. Анна простягнула руку в палату, сподіваючись знайти там ту саму нещасну дитину і нарешті заспокоїти її. Палата виявилась абсолютно порожньою за винятком одного ліжка. На ньому лежала дитина. Скоріше за все, вона спала. Та раптом з-за її ліжка стало вилізати щось страшне. Несподівано ліжко дитини окутала якась чорна субстанція, подібна на живий дим, що звивався довкола хворого. Дитина розпачливо заплакала, при цьому не поворушивши жодним м’язом обличчя. Вона немовби плакала зсередини і Анна мала можливість це чути. Чорна субстанція розділилась на окремі потоки й стала розтікатися довкола, поширюючись по повітрю. Анна здивовано підняла брову. Тоді дитина заплакала ще дужче.

«Це нереальне! Іди звідси, Анно!» ― подумки наказувала собі дівчина. Та в ту ж мить у палату увірвалася медсестра, котра кинулася заспокоювати дитину, водночас перевіряючи її крапельницю і міряючи температуру тіла.

― Тихіше, не плач, все буде гаразд, зараз ми знімемо жар… ― приговорювала жінка.

«Ага, значить, тепер плач справжній», ― зробила висновок Анна. Дівчина справді хотіла зрушити з місця, аби не заважати медсестрі, однак неочікувано спіймала погляд нещасної дитини, яка так і благала допомогти. Зловісна темна аура звивалась над нею, наче справжнісінький виплодок пекла. Медсестра вводила жарознижуючий препарат внутрішньовенно і навіть не помітила, як Анна підійшла, наче загіпнотизована.

― Геть із дитини, клята потворо! ― закричала дівчина, спрямувавши руку вперед із вказівним пальцем.

Медсестра аж підскочила від переляку.

― Що ви робите?! ― скрикнула вона. ― Хто ви?

Анна дивилась прямісінько на темну ауру, яка продовжувала звиватись довкола ліжка хворого. Довго такого контакту потвора не витримала і зрештою почала відлітати геть, остаточно всмоктавшись у вентиляційну решітку під стелею.

― Хто ви така?! ― ошелешено скрикнула медсестра.

Анна миттю отямилась.

― Я…

― Вона уже іде, ― хтозна-звідки поруч з’явилась Лета.

Вона схопила Анну під лікоть і вивела із палати. Похапцем завела в тихе місце посеред відділення, що розташовувалось поруч із великим вікном, і зашипіла:

― Слухай, перестань шукати пригоди на свою дупу, бо я не маю жодного бажання витягувати тебе з них ще раз, ― погрози від дівчини меншої ростом здавалися дещо смішними, але Анна була в ступорі, адже геть не очікувала почути таке.

― То не треба, ― бовкнула Уеллінг, так і не тямлячи, що відбулось у палаті з тою дитиною.

― Адам попросив наглядати за тобою, ― закотила очі Лета. ― Але я не нянька! Тож прошу тебе, подбай про нас обох ― не лізь туди, куди не потрібно.

Віолетта вже хотіла піти геть і намагалась зробити це надто швидко, але Анна раптом скрикнула:

― Що було в тій палаті? Що це була за аура?!

Лета зупинилась, але не повернулась.

― Ти ж теж бачила її! Я знаю, бачила! У мене така ж мітка, як у тебе! ― у відчаї закричала Анна.