Глава 5. Заборонене відділення.

В інфекційному відділенні стояла доволі темна атмосфера. Порожні коридори освітлювалися люмінесцентними лампами, а темрява за вікном навіювала не надто приємні враження. Анна заглянула в ординаторську і, побачивши сплячого Лейдена на одному з ліжок, поволі зачинила за собою двері. «Рінне казала, що чекає Бек біля відділення… хм, як же воно називалось?» ― намагалась згадати Анна, ідучи коридором повз різні види палат ― тут були і бокси, і напівбокси, і звичайні палати для людей із кишковими інфекціями.

Аж ось, дійшовши до кінця коридору, Анна натрапила на пластикові двері із надписом «Відділення особливо небезпечних інфекцій». На самих дверях висіла табличка із забороною заходити всередину без захисного костюму. Не довго думаючи, Анна дьоргнула за ручку й опинилася в так званому «шлюзі» ― місці, де лікарі перевдягалися в захисні костюми і мили руки перед тим, як зайти або вийти із відділення. Дівчина взяла перший ліпший костюм із надзвичайно легкого, однак штучного матеріалу, одягнула його і респіратор й була готова заходити у відділення. Та одразу ж її спіткала проблема ― на дверях був код, і вона його, очевидно, не знала.

«Ай, це погана ідея. Тобі слід просто зачекати Бек поруч із ординаторською. Вона так чи так проходитиме там. Або ж узагалі ти мала б зачекати в машині! Раптом ми просто розминемось?!» ― прозвучало в голові Анни, поки вони стояла на місці, думаючи, як краще вчинити. «Відділення особливо небезпечних інфекцій… цікаве місце. Бек має нагоду бути там, а я…»

Цікавість просто пожирала Анну зсередини. І вирішення проблеми само знайшло юну шукачку пригод.

― Ви ідете? ― зненацька прозвучав поруч жіночий голос.

Анна озирнулася. Перед нею стояла медсестра у костюмі.

― Хто ви? ― придивилась жінка.

― Я… студентка. Професорка Рінне послала поглянути, чи в порядку пацієнт у третій палаті! ― Анна й гадки не мала, що її мозок здатен видумати такі речі.

― Це зроблю я, але ви, звісно, можете подивитись, ― із деякою недовірою промовила медсестра.

― Ну, добре, тоді я краще залишусь, ― пробелькотала Анна.

«А-а-а! Що ти в біса робиш, нерозумне дівчисько?! Ти маєш шанс зайти! Ну ж бо, підглянь код… підглянь код!» Медсестра швидко набрала необхідну комбінацію цифр й увійшла всередину. Натомість Анна залишилась в шлюзі і лише пізніше, через декілька хвилин, наважилась набрати підглянутий код й увійти всередину.

Відділення мало зовсім інший вигляд, ніж звичні коридори за цими дверима із кодовим замком. Вони скидалися на темні порожні тунелі в психіатричній лікарні, або ж коридори давно закинутих госпіталів минулого століття. Та так все виглядало лише на перший погляд. Коли Анна проходила мимо палат із заблюреними оглядовими вікнами, її щоразу пронизував страх. Складалося враження, що в цьому місці взагалі не було персоналу. Та й та медсестра, здавалося б, уже давно зайшла, а все так і не поверталась. Наче взагалі заходила не сюди.

Анні вже стало здаватись, що ці двері провели її не у відділення особливо небезпечних інфекцій, а слугували порталом у потойбічний світ.

Навколо стояла надто підозріла тиша. Не було чути жодних кроків, пікання апаратів, або ж бодай-якихось звуків, що доводили б існування тут живих людей. «Ай, це все моя бурна уява! Заспокойся, Анно, це звичайне відділення. Так, ти ніколи не була в таких і бачила лише в кіно, але ж це зовсім не моторошно! Це твоя майбутня робота!» ― запевняла себе дівчина, повільно крокуючи незнайомим коридором, котрий наче спеціально освітлювався таким тьмяним світлом.

На кожній із палат знаходився кодовий замок, що не могло не насторожувати. Зазвичай Анна не помічала деталей ― цим займалася її подруга Ребекка, брати якої, будучи психологами, навчили її звертати увагу абсолютно на все. Та цього разу Анна напрочуд швидко второпала, що варто залишатися зосередженою ― це місце геть не таке, як здавалось на початку. Зовсім скоро стало зрозуміло, що Ребекки тут немає і ніколи не було, але цікавість перед тим, що представилось їй без особливих труднощів, перемогла.

Анна не могла просто взяти й повернутися назад. Усі палати були зачиненими, й дівчина не наважувалася скористатися відомим їй кодом, аби спробувати відчинити бодай-якусь із них. Сьогодні її вперше злякав страх перед можливістю побачити щось таке, що могло б значно нашкодити їй. «Ага, а перед цим я взагалі безпечно торкалась телефону руками після корости, а ще стояла поруч із дівчинкою з пневмонією без маски. Так, обережність і я ― дуже поєднувані поняття. Але ж, чорт візьми, це відділення… або мій дах остаточно поїхав, або тут зберігають щось заборонене», ― думала дівчина, потрапивши в абсолютно інакший коридор.

Тут уже не було палат із заблюреними оглядовими вікнами і кодовими замками. Тут знаходилися лабораторії. Не надто сучасні, однак справжні лабораторії, в яких проводять досліди… і, схоже, зовсім не на тваринах. Цей факт лякав Анну не на жарт, але цікавість знову перемагала. Жодна людина іще не трапилась на шляху дівчини й це, звісно, не могло не насторожувати, та Анна була тільки рада ― якщо її помітять тут, то скоріш за все, будуть значні непереливки. Але ж щось так тягнуло її йти далі!

«Ні, ― раптом подумала Анна, зупинившись. ― Мені не слід тут бути. Я не повинна бачити це все! Хтозна, чим тут займаються і… зазвичай коли головний герой фільму виявляє таке місце, він потрапляє у величезну халепу! Чорт візьми, життєво небезпечну халепу, Анно! Ти повинна зараз же забратися звідси». Дівчина й справді була готова розвернутися й щосили побігти назад, вибратися з цього страшного місця й більше ніколи не повертатися, але зненацька її погляд потрапив на відчинені у величезну палату двері. На них також був кодовий замок, однак, схоже останній, хто був там, вирішив наплювати на безпеку. «Ні, зупинись. Не йди! Не треба, стій! Раптом там хтось є!» ― Анна намагалась зупинити себе, але внутрішнє бажання дізнатись, що знаходиться в загадковій палаті, моментально перемогло. Її немовби магнітом туди тягнуло. Наче весь час вона йшла цими коридорами лише для того, аби в кінці кінців знайти цю палату.