Глава 4. Другий день у лікарні.

По дорозі до відділення Анна перевірила СМС та дзвінки на телефоні. Було одне повідомлення від мами із текстом: «Приїду сьогодні вночі. Джеймі був слухняний? Як твої справи на практиці?», на яке Анна абсолютно нічого не відписала тільки тому, що зараз важливішим було зв’язатися із Ребеккою і з’ясувати, де зараз перебуває Рінне. Анна просто мріяла про те, аби не стикнутися із строгою професоркою, щойно вона ступить у відділення. 

«Вона ще сьогодні нас не бачила. Із нами Лейден, давай, ходи швидко у дитяче інфекційне!» ― прийшло повідомлення від Бек і Анна відчула неймовірне полегшення.

Дівчина вилетіла із ліфта, як куля із пістолета. Вже за мить стояла поруч із іншими студентами у палаті із дітьми. Професор Лейден щось розповідав і явно не цікавився тим, що Анна добігла тільки зараз. Ребекка тайком прокралася до подруги й прошепотіла:

― Слухай, чому ти не попередила? Я вже думала, Рінне тебе з’їсть, ― пробелькотала Бек.

― Ти ж кажеш, що її немає.

― А раптом вона прийшла б? Анно, я була готова придумати сто відмазок для тебе, але ж це все пішло б коту під хвіст, якби ти сказала, що… наприклад, твоя кішка народжувала!

― Що? ― бовкнула Анна. ― У мене немає кота, Бек.

― То чому ти так затрималась? Тільки не кажи, що проспала.

Анна була не готова відповідати що-небудь, навіть щось далеке від правди… на щастя, в той момент професор Лейден попросив Адама пропальпувати[1] живіт дитини і Бек прийшлось замовкнути, адже Адам весь час закривав її від очей професора, а тепер вона опинилась на видному місці. Щойно запанувала тиша, Анна одразу ж впіймала на собі погляд Хантера і показово закотила очі, відвівши погляд на дитину, яку пальпував Адам.

Щойно Лейден рушив до ліжка іншої дитини, Хантер наблизився до Анни й проговорив дещо єхидним голосом:

― Де загуляла, Іскорко?

― Не твоє діло, ― відрубала Анна й наблизилась до ліжка хворого так близько, тільки б не стояти поруч із Хантером.

― І так, в цієї дитини бачимо висип. Міс Чень, ваші здогадки? ― запитав Лейден. Поки Лета придивлялася до висипу дитини, котра зиркала на неї цікавими оченятами, професор помітив Анну: ― Міс Уеллінг! Де ваша маска?!

Анна тільки зараз второпала, що із всіма цими спішками просто-напростозабула одягнути маску.

― Це кір, ― заявила Лета. ― Підшкірний характер висипу доводить, що це кір, професоре.

― Міс Уеллінг, у вас був кір? ― запитав професор.

― Е-е, здається, ― пробелькотала Анна, все ще перебуваючи у пошуках маски в кишенях.

― Анно, ти здуріла? ― зашипіла поруч Бек, котра завжди боялась заразитись і була б не проти одягнути дві маски.

Уеллінг нарешті знайшла в кишені штанів маску й одягнула її. Бек поглядала на неї, як на психа, при цьому тримаючи дистанцію від ліжка дитини. Коли всі вийшли і Лейден кудись пішов, сказавши зачекати тут, посипалися питання…

― Анно, ти взагалі не боїшся заразитись?

― Так вона вчора оглядала жінку з коростою і тими ж руками брала телефон, в неї це в порядку денному нехтувати правилами особистої безпеки, ― зауважив Хантер. ― Що, раз перехворіла кором у дитинстві то вся відразу така крута? А може в тебе й короста була? Ха-ха, цікаво, як ти виглядала!

― Заткнись, Хантер. Тебе ніхто не питав! ― відрубала Ребекка. ― Анно, ходімо, відійдемо. Лейден сказав, що ми можемо йти на перерву, якщо він довго не повертатиметься. Адаме, ідеш з нами?

Адам дещо здивувався такому запрошенню, але, обвівши дещо дивним поглядом Лету, рушив за дівчатами. Хантер зібрався йти за ними, однак азіатка простягнула руку.

― Е, ні, ти залишишся зі мною.

Хантер закотив очі.

***

Анна разом із Ребеккою й Адамом сиділи за столиком у їдальні нижче поверхом і пили чай із автомата. Адам весь час дивився на Уеллінг і Ребекка, помітивши це, вирішила почати розмову:

― Лейден сказав, що Рінне прийде пізніше і, можливо, поведе двох із нас у відділення строгого режиму. Там є цікаві пацієнти.

― Хочеш піти? ― запитала Анна.

― Так, ми з Летою вже домовились. Але якщо хочеш, я можу віддати своє місце тобі, ― добродушно мовила Ребекка.

― Не потрібно, я зачекаю тебе на парковці. Думаю, це не буде довго.

― Точно.

― Ви, дівчата, збираєтесь десь після практики сьогодні? ― поцікавився Адам, переставши листати щось в телефоні.

― Ми з Анною думали подивитись фільм, поїсти чипсів або піци… звичайно, не без вина, ― захихотіла Бек. ― А ти? Ти добре знаєш Лету. Ви…

«Бек, ну навіщо? Навіщо ти завжди задаєш такі питання…» ― пронеслось в голові Анни і дівчина схилилась над чаєм.

― Так, ми маємо одну спільну справу, над якою працюємо доволі багато часу. Та і тільки. В цьому плані Лета мені, як сестра, ― промовив Адам на подив Анни, бо дівчина думала, що він якось уникне відповіді на таке особисте питання.

«Ага, значить, те що було у сні ― неправда», ― подумала Анна.