Глава 2. Перший день у лікарні. Частина 2.

***

В Анни виник явний ступор ― тепер вона вже не відчувала такої приязні до професорки Рінне. «І як вона тільки могла залишити мене із Хантером?!»

― Ей, ви ідете? ― першим підвівся Хантер.

Адам вдивлявся у протоколи лікування, що їх надіслала йому професорка, а Анна просто зависла у конкретному ступорі.

― Знову ворон рахуєш? ― уїдливо протягнув Хантер, підсміхнувшись. В ту ж мить вихопив із рук дівчини історію хвороби, пробігся по ній очима і сказав: ― Ага. Схоже, твоя пацієнтка цілком, як ти. Тільки послухай, Шамберлейн! «Захворіла такого-то числа, відколи виявила у себе на шкірі папули і везикули, що розміщувались ланцюжком». Місяць! Місяць вона ходила із тою байдою, чесалась, поки не второпала, що варто таки звернутися до лікаря і що «само не пройде». Хе-хе, схоже, короста не дрімає.

― Ей! ― закричала Анна, вихопивши історію з його рук. ― Дякую за діагноз, однак я звикла таким як ти не довіряти і обов’язково проведу повноцінне обстеження.

Хантер засміявся.

― Не намагайся здаватися гордою і незалежною, Іскорко, тобі не личить, ― вишкірився він.

― Що це ще за Іскорка? Мене звати Анна! А для тебе я Аннабель Уеллінг, ясно?! ― закричала Анна, не в змозі стримувати свою злість на цього нахабного хлопця.

Та Хантер лише підсміхався своєю харизматичною посмішкою.

― Іскорка, ― протягнув він, нахилившись до Анни так близько, що вона аж зашарілася, ― лише тому, що спалахуєш щоразу, як я до тебе звертаюся. ― Він відійшов так само різко, як наблизився. ― Ну що, ти ідеш з нами, Шамберлейн, чи далі будеш вичитувати протоколи?

Хантер першим вийшов із ординаторської й направився в боксовану палату[1], що знаходилася поряд. Анна була не в собі зі злості.

― Не переймайся ти так, ― прозвучав мелодійний голос Адама поруч і Анну миттю попустило. ― Він не заслуговує твоєї уваги.

― Е-е, так, ― пробелькотала вона. ― Ти правий.

***

Ребекка й Лета ішли за професоркою Рінне майже крізь усе відділення, яке виявилось іще більшим, ніж Бек собі уявляла. Вони проходили коридором повз боксовані палати з обох боків. Особливість таких палат була в тому, що вони мали великі панорамні вікна в коридор, аби лікарі могли спостерігати за пацієнтами, не входячи всередину.

Та ось коридор закінчився пластиковими дверима із кодовим замком, зверху над якими висіла табличка: «Секція особливо небезпечних інфекцій».

― Нам сюди? ― дещо ніяково озвалася Бек, обвівши табличку недовірливим поглядом.

― Не парся, ― штовхнула її ліктем Лета, широко всміхаючись. ― Перед входом в саму секцію є шлюз, де лікарі вдягають захисні костюми. Шанси заразитись в такому відділенні у сто разів менші, ніж шанси підхопити грип у кінотеатрі.

Ребекка все ще здивовано поглядала на табличку, поки професорка Рінне розмовляла по телефону, відійшовши від них.

― Ти знаєш, там лежать дуже цікаві пацієнти. Їх сюди привозять ледь не зі всіх східних штатів! А завідувач відділення, професорка Радінскі… ох, ти б знала, що це за жінка! ― Лета перейшла на шепіт, але він здавався Бек не надто тихим. ― Інфекційні відділення зазвичай не розміщують в центральних лікарнях, однак професорка Радінскі розробила спеціальну структуру такого відділення і власноруч домоглася створенню його тут. Вона наполягала, аби студентів-медиків навчали практиці в цьому відділенні, як і казала професорка Рінне… я вважаю, це круто! А ти ким взагалі хочеш бути?

Ребекка була впевнена, що це вона любить багато говорити, однак після монологу Лети, слова із рота якої вискакували наче в прискореному режимі, второпала, що до такого їй ще далеко.

― Міс Чень, ― зненацька за спинами дівчат прозвучав дещо грізний голос Рінне. Ребекка миттю отетеріла, а от Лета особливо не здивувалася. ― Я, звісно, розумію, що ви вельми багато знаєте про лікарню, однак… вашим куратором є я і я збираюсь оцінювати вас строго по ваших практичних навичках і теоретичних знаннях.

Бек була вкрай шокована чути такі слова, хоч вони й були адресовані не їй. А от Лета, здається, взагалі не переймалась. Її обличчя здавалося абсолютно спокійним, наче її регулярно так відчитували і вона просто вже стала резистентною до цього.

«Цікаво, що це все означало? Оцінювати строго по практичних навичках і теоретичних знаннях… хіба ж вона не збирається усіх так оцінювати?» ― задумалась Бек, коли вони уже увійшли в шлюз і взялися одягати захисні костюми.

За мить дівчата опинилися перед палатою, де лежало двоє пацієнтів.

***

Анна вдивлялася то в історію хвороби, то на свою пацієнтку, котра виглядала не найкраще. Усе її тіло було червоне, розчухане і покрите висипом.

Тим часом Адам і Хантер уже провели повноцінний огляд своїх пацієнтів і зробили відповідні записи в історії хвороб.

«Я обожнюю інфекційні хвороби, але висипи - це моя слабкість. У подібних випадках завжди допомагала Бек... Хантер сказав правду, це короста, але… висип… я геть не розбираюсь в цих висипах!» ― роздумувала Анна, оглядаючи хвору.

― Які ліки ви приймали? Можливо, щось від свербежу? ― запитала Анна, навіть не помітивши, як позаду неї вже стояв Хантер й уважно усе слухав.

― Так, я пила антигістамінні таблетки, але це не допомагало. Медсестра поставила мені крапельницю, ось, ― сказала пацієнтка.

Анна поглянула на крапельницю. «Угу, івермектин. Тільки от що це за препарат?» ― дівчина одразу ж витягнула телефон і взялася шукати якусь інформацію про групу цього препарату і механізм дії.

― Ай-яй-яй, ― протягнув Хантер позаду і Анна аж підскочила. ― Щойно оглядала пацієнтку і руками в тих же рукавичках береш телефон. Ай-яй-яй.

«Прокляття, а він правий! Що ж це за день такий?» ― вилаялась подумки Уеллінг і закинула телефон у кишеню.

― Чудово, тепер зараза у твоїй кишені, ― вишкірився Хантер. ― Що, гуглила препарат? Гара-азд, облегшу тобі завдання. Івермектин застосовують, коли зовнішнє лікування не допомагає. Діагноз ― просто легкотня, Іскорко, а ти так тупиш.