Глава 186. Останній Виклик

Коли Мін Чжень телепортував Хуа Яна і Ребекку до Виклику у місті Вічної Зелені, шок пронизав їх усіх. Він був в тому, що вхід в ілюзорний світ Виклику знаходився… у трояндовій арці в одному із садів Божественної мудрості. Тут не було ніякої охорони, чи чогось тому подібного, у саду взагалі нікого не було, а тому спершу навіть здалося, що сюди зовсім ніхто не ходить. Стояла суцільна тиша, лиш вітер шелестів листям дерев та кущів, від різноманіття котрих тут аж голова йшла обертом.

― Нам, е-е… сюди? ― розгублено обвів очима арку із вишуканих темно-вишневих троянд Хуа Ян.

«Схоже, тут іще нікого не було. У нас є шанс дістати осколок першими!» ― промайнуло в голові Ребекки.

Вони пройшли крізь арку, і тут же їх засліпило надто яскраве біле світло. Коли воно розсіялось, троє відчайдух могли спостерігати, що знаходяться в зовсім іншому місці. І було це місце геть не таким, яким би хотілося його бачити…

Вони з’явились посеред гігантської пустелі, на вершині величезного, чорт його візьми, бархану!

Бек моментально відчула, як сонце почало пекти відкриті ділянки шкіри.

― Що за??? ― оглянувся Хуа Ян, змахнувши поділом червоного ханьфу. ― Пустеля???

Ребекка насупилась, оглядаючись довкола. Не може ж бути так, що їм так не пощастило! Мабуть, це все її удача винна! Минулого разу вони вивалилися у світ льодовикового періоду, а зараз що, мають стати смаженими сосисками в тісті???

Відчуття приреченості поглинуло інфеністку. Вона важко зітхнула.

Та що би кожен із них не думав у той момент, усі троє виглядали надзвичайно ефектно. В якусь мить Бек приборкала паніку і, твердо замисливши підкорити цей Виклик до того, як він підкорить її, підняла голову догори і склала руки на грудях. Дівчина стояла в центрі, а по праву руку від неї знаходився Багряний провісник, котрий, по суті, майже завжди виглядав ефектним. Та в той момент він наче спеціально повернувся у півоберта, змахнув волоссям, аби короткі прядки придали його обличчю ще більшої харизми. А тоді зігнув праву руку в лікті, на передпліччі якого тут же заіскрився золотими іскрами батіг Одного шансу. Хуа Ян стояв по ліву руку від Ребекки і здавався не менш ефектним від них двох. Щоправда, він зрозумів це секундою пізніше, а тому на мить здався смішним, підбираючи потрібну епічну позу. Зрештою, він також підняв руку, схоже, збираючись запалити у ній вогник для більшої ефектності, однак… певна річ, у Виклику не існувало ніякої можливості творити магію! Згадавши про це, Хуа Ян зніяковів і нервово заводивши очима туди-сюди, опустив руку.

Опісля хвилини оцінки ситуації, Бек промовила впевненим голосом:

― Це останній Виклик. Ми мусимо постаратись.

― Треба зробити це швидко і по-тихому, ― насупившись і ставши при тому до біса харизматичним, проговорив Багряний провісник.

― ??? ― Хуа Ян зніяковіло зиркнув на них двох. ― Е-е… точно! ― підняв він руку, вочевидь, подумавши, що також має сказати щось епічне. ― Ми надеремо зад усім, хто посміє нам завадити!!!

Схоже, то було сказано надто голосно… бо саме в цю мить хтозна-звідки по них було відкрито вогонь!

Почувши стрілянину, Бек тут же запанікувала:

― А-а-а, що… що відбува-…

― Скоріше, вниз! ― Мін Чжень похапцем підхопив її під лікоть, тягнучи в напрямку схилу бархану. Хтось стріляв по них знизу, тож логічним було сховатися за іншим схилом бархану.

― Хуа Ян!!! ― закричала Ребекка. ― Не міг помовчати???

― Я… ― розгубився дух Вогню.

Він на мить пригальмував, та це стало фатальним. Нога сковзнула по піску, а в наступну мить він уже котився вниз із шаленими криками, набираючи повний рот піску.

― Хуа Ян! ― зашипіла Бек, смикнувшись вперед.

Мін Чжень лиш на трішечки відпустив її руку, аби переконатись, що кулі тих, хто стріляв, не долетять до них, як Бек уже висковзнула і полетіла вслід за Хуа Яном!

Не довго думаючи, Багряний провісник оцінив ситуацію і, підібравши потрібну стратегію, став швидко, але обережно спускатися вниз вслід за двома невдахами.

Хуа Ян скотився досить вдало. Він приземлився на висохлу вщент землю, котра, схоже, роками не бачила дощу. Озирнувся ― це уже не зовсім пустеля. Виявляється, за великим піщаним барханом ховалася звичайнісінька савана. Тут росла трава, хоч пожовкла й засушена, але таки росла. Також вдалині виднілось пару низькорослих засушених дерев, що явно не проявляли ознак життя. Окрім цього, великою популярністю у цьому місці користувалися кактуси. Хуа Ян якраз помітив одного такого голчастого зеленого красеня, схожого на їжачка, поруч із собою, як в його спину врізалася Ребекка.

Від цього удару вони двоє прокотилися вперед на кілька метрів і, певна річ, влетіли в траву.

― Ти що робиш?! ― запищав Хуа Ян. ― Ти мені зламаєш спину!

― Хуа Ян, ти бовдур!!! ― кричала Ребекка. ― Вони нас помітили, бо ти крикнув цю дурню, і тепер…

― Прокляття, Бек! Тобі слід підстригти нігті! Мені до біса боляче! Злізь з моєї спини!!!

― Е-е-е… ― прозвучав поруч зніяковілий голос Бек. ― Я… взагалі-то, я прямо перед тобою!

Хуа Ян різко задер голову, відчищаючи обличчя і волосся від піску. І справді, Бек уже стояла на ногах просто перед ним. Тоді що…