Глава 184. Незавершені справи у світі живих

Джуліан і Лета рухалися людною вулицею Редвілла. Вони йшли в абсолютній тиші, хоча цим двом було, що обговорити. Та зараз був явно не час ― цієї думки притримувалися обоє. В якийсь момент Лета зупинилася, а Розенбаум навіть пройшов кілька кроків уперед, зовсім не помітивши, що вона відстала.

― Хантере! ― окликнула його Лета.

Хлопець зупинився, оглядаючись. Дівчина стояла посеред вулиці, а роздратовані люди обходили її, шепочучи собі під ніс лайливі слова. Був ранок, а, отже, усі кудись спішили.

Джуліан підійшов і мовчки поглянув на азіатку.

― Хантере, я… я піду провідаю батька. Я подумала, що… раз я… ― запнулась вона.

Але Хантер усе розумів. Тому просто кивнув, а тоді якось подавлено сказав:

― Зустрінемось тут через добу.

І, зайшовши у перший провулок, телепортувався геть з допомогою тьми. Лета здивовано дивилась йому услід. Ніхто з прохожих цього не помітив ― усі були надто заклопотані своїми справами, аби помічати магію.

Леті стало некомфортно. По суті, вона ж уже не належала до цього світу. Вона була мертвою, але, завдяки магії неймовірної могутності, може перебувати тут, хоча формально належить до загробного світу.

Загробний світ… якби ж вона пам’ятала, що там було. Усе здавалося однією секундою відтоді, як вона ударила себе кинджалом Вічності. Лета була впевнена, що після цього вже нічого не буде, але тут… в наступний момент вона отямлюється посеред тьми, а тоді бачить Джуліана і Анну. Ось як все влаштовано. Смерть ― це далеко не кінець.

Та, вернувшись у світ живих, Лета була твердо переконана ― це ненадовго. Білолицього доведеться зупинити і, щойно вони це зроблять, вона більше не матиме можливості повернутися в рідне місто.

А тому, не довго думаючи, вона подалася у центральну лікарню Редвілла, сподіваючись застати батька на робочому місці. Перед цим дівчина, звісно, зайшла додому та переодягнулася, викинувши порвану та замазану кров’ю одежу у смітник.

― Увійдіть, ― промовив Бо Чень, головний лікар центральної лікарні Редвілла, коли у його кабінет постукали.

Цей чоловік був великою шишкою. Він мав у кабінеті кучу табличок-нагород по типу «лікар року», «найкращий нейрохірург», «подяка лікарю за пожертву стільки-то доларів» і тд. На величезному білому столі красувалась табличка «головний лікар Бо Чень». Він волів би, аби там писало на китайський манер ― Чень Лінь Сюй, але в США китайцям було прийнято мати «американське» ім’я, яке писалось перед прізвищем.

Коли двері відчинилися, у них з’явилась худорлява азіатка низького зросту, одягнена у фіолетову сорочку, чорну шкірянку і рвані чорні джинси. Волосся її було зібране в пучок, у вухах висіли великі сережки, а також вона мала багато прикрас на шиї та руках.

Спочатку Бо Чень підняв погляд чисто машинально, але враз його зіниці різко розширилися, і він різко встав зі столу, кинувши всі свої справи.

― Лето! ― вигукнув він.

― Тату… ― невпевнено зронила вона.

Бо Чень вийшов з-за столу, аби, оглянувши її очима знизу догори, викрикнути:

― Де тебе носило?! Чотири місяці, Лето! Чотири! Я отримав звістку від Домініка Розенбаума, що ти перебуваєш із його сином в Австралії на практиці, але… ― розлючене обличчя Бо Ченя раптово розпливлося в зіщуленій гримасі. Він обхопив дівчину за тендітні плечі й проговорив: ― Але ж існує телефон! Послухай, Лето, ― зітхнув він, дивлячись на неї. ― Я розумію ― ти ніколи не була посидючою і контролювати тебе ― це все одно що намагатись лити воду крізь сито! Я взагалі не проти, аби ти водилась із сином Домініка Розенбаума, упевнений, він хороший хлопець, але… але хоч іноді ти повинна сповіщати мене про те, куди відправляєшся і як надовго!

Виглядав він зовсім не схожим на строго батька, радше на звичайного татуся, який просто хвилювався за донечку.

Хоч Бо Чень і не був рідним батьком Лети, між ними була яскраво виражена спільна риса ― вміння говорити тисячу слів в секунду.

― Ну ж бо, сідай! ― батько запросив доньку сісти за стілець для відвідувачів, а сам всадився за своє велике крісло головного лікаря. ― Ну, розповідай! ― склав він руки у замок і всміхнувся. ― Як тобі в Австралії? А найголовніше… як тобі молодий панич Розенбаум?

Лета прийшла сюди, заздалегідь приготувавшись до того, що її чекає сумне прощання із батьком, проте зараз не змогла стримати усмішки. Махнувши рукою, дівчина заперечила обуреним голосом:

― Тату, ти що?! У Хантера є дівчина! Ми з ним просто друзі!

Бо Чень округлив очі. Міміка його цілковито нагадувала Летину. Саме зараз інфеністка починала розуміти, що саме цей чоловік ― її справжній батько. Так, Аїд був тим, хто зачав її із невідомою жінкою, проте саме Бо Чень був її справжньою сім’єю. Він зростив її і вклав усі сили, аби вона жила, ні в чому собі не відмовляючи.

― Як дівчина?! ― зронив Бо Чень. ― Але… але ви двоє були в Австралії стільки часу і…

― Те, що сказав тобі містер Розенбаум, ще не означає, що весь цей час ми були ізольовані від світу! Тату, я… я справді так скучила!

Викрикнувши це, дівчина встала з-за столу і поспішила обійти його, аби заключити в обійми Бо Ченя, котрий, заздалегідь зрозумівши, що вона хоче зробити, підвівся із свого крісла. Він обіймав доньку турботливо, ніжно гладячи рукою по ідеально рівній спині, а вона дозволила собі заритись головою у його плече.