Глава 180. Вона була покликана нести радість і щастя. Частина друга

Порт охороняли всього-на-всього двоє озброєних довгими рушницями гвардійців, одягнених у яскраво-червоні мундири і трикутні темно-сині шкіряні шляпи. Особливою уважністю вони не відрізнялися, адже були повністю поглинуті розмовою про конкурс найсмачнішого торта для її величності доньки губернатора. Один вихвалявся, що торт його дружини зміг зайняти одне з виграшних місць і сьогодні Феста зможе його скуштувати.

― Чого ж твоя дружина не попробувала що-небудь спекти?

― Чого-чого, ― буркнув другий офіцер. ― Вона ненавидить готувати так само, як ти прати свої шкарпетки.

Інший офіцер скривився.

― Ну, ти й порівняв.

― А що? Дурня цей конкурс. Смаки у людей різні, якщо вже вибирати, то хоча б пекти по одному рецепту. Та й узагалі, серед тортів, які вибувають, можуть бути ті, що до біса сподобались би її величності, але ж вона просто не мала шансу їх спробувати.

Тамтой офіцер набурмосився:

― То ти що, кажеш, треба тоді, щоб вона всі пробувала? ― склав він руки на грудях, обіймаючи свою рушницю. ― Уяви собі, як вона розтовстіє від цього, не кажучи вже про те, що не можна їсти стільки солодкого…

― Розтовстіє?! ― ошалів напарник. ― День народження раз в рік, а не щодня, бовдуре!

― Ти кого бовдурем назвав, га??? ― роздратувався офіцер.

Та в ту ж мить позаду офіцерів, поглинутих розмовою, почулось дурнувате хихикання. Тільки вони озирнулись, стиснувши в руках рушниці, як шабля в руках одного з піратів перерізала горлянку одному, а потім спорола живіт іншому!

Стікаючи кров’ю, офіцери попадали додолу…

― Вперед! Вперед! ― зашипів пірат до своїх товаришів, що вибиралися на сушу із шлюпки.

А тоді, зважаючи на шум від фестивалю, пірати могли вже особливо не ховатись, аби пробратись в центр. Поліція працювала слабо, тож їх пірати повирізали в першу чергу, а тоді, направившись в центр, почали вбивати, грабувати і брати в полон. Слідом за цією шлюпкою на берег повисаджувалися й інші пірати, а на обрії показався іще один корабель із чорним прапором із зображенням черепа та перехрещених кісток.

Увірвавшись в місто, просто на фестиваль, пірати, голосно вигукуючи, почали вирізати людей направо і наліво, хапаючи красивих дівчат і тих, на кому блистіли золоті й срібні прикраси. Чоловіків та стариків вони безжально убивали, а молоденьких дівчат і хлопчаків забирали у полон.

Паніка почалася миттєво. Ще недавні веселі балачки і музику змінили відчайдушні крики, стрілянина і звуки трощення дверей, будівель, різноманітних предметів.

Почувши, що в центрі твориться казна-що, Феста поспішила схопити своїх подруг за руки і потягнути їх в сторону замку. Вони утекли за ріг будинку, аби зрізати шлях короткою дорогою якраз у ту мить, як один з піратів, лисий чоловік у брудному шкіряному одязі, помітив краї їхніх сукенок, що зникли за будинком.

― Що відбувається?! ― кричала на бігу все ще п’яна Мей, оглядаючись назад. ― Хто на нас напав?!

― Хто-хто! Пірати! ― відрубала Феста, міцніше стискаючи руку Мей у своїй.

― Пірати?! ― з жахом повторила Гіон.

Феста перевела погляд на неї. Гіон була норвежкою, котра років п’ять тому переїхала сюди із батьком-лікарем, тож зовсім не уявляла собі, як насправді виглядають пірати, про яких вона читала тільки у книжках.

Феста ж навпаки надто багато знала про піратів. Острів Барбадос знаходився у Карибському морі, а пірати тут просто хазяйнували! Вони не раз навідувалися й до їхнього міста, проте усі ці рази закінчувались тим, що розбійників захоплювали гвардійці, убиваючи або засаджуючи у в’язницю, після чого їх чекала тільки шибениця.

У Фести був добре відточений план дій на випадок такої ситуації, тож вона, швидко второпавши, що усе почалось просто серед розпалу фестивалю, почала його втілювати.

― Куди ми біжимо?! ― з жахом прокричала Мей, розуміючи, що ніколи не бувала на цих вулицях міста.

― Це короткий шлях до замку! Там вони нас не дістануть!

Феста різко повернула в ще один провулок і вони, вибігши в темне нічне поле, побігли крізь нього в напрямку до замку, що розкинувся на пагорбі. Крики, вогні і погром залишилися позаду, але від цього на душі анітрохи не легшало.

Щойно дівчата увірвались в хол замку, до них тут же вибігла мама Фести разом із двома її особистими служницями:

― Фесто! ― стривожено вигукнула вона, кидаючись до доньки. ― Дівчата… як добре, що ви повернулись! У місті твориться казна-що…

Феста ніжно обійняла маму, а тоді серйозно промовила:

― Це пірати. Вибравшись на пагорб, я побачила, що до порту прибуло іще два кораблі. Один під чорним прапором піратів, а інший…

Мати тут же стривожилась:

― Це має бути корабель твого батька!

Обличчя Фести наповнилось різкою тривогою.

В ту ж мить знадвору почулися крики, звуки шабель і голосне піратське хихотіння.

― Швидше! ― вигукнула мати, хапаючи дівчат за руки і направляючи до сходової клітки, що вела на другий поверх замку, де розташовувалися спальні. ― Забарикадуйтеся у кімнатах, я спробую затримати їх!