Глава 178. Коли вщухає вітер. Частина друга

Перевага у битві в місті Вод з появою нових посланців швидко перейшла на їхній бік. Воїнів Сапфірового очарування і Колекціонера поривів категорично не вистачало. Ті, що залишились, бились із останніх сил, на останньому подиху, але і цього було недостатньо. І, якщо воїни Сапфірового очарування ще могли боротись, адже їхнім головним стимулом було захистити своє місто, то військо Колекціонера поривів, здається, зовсім ослабло. Коли по полю битви прокотився душероздираючий крик Мей, багатьом воїнам Колекціонера поривів все стало зрозуміло ― їхня правителька пала. Певна річ, вони перебували в шоці від усвідомлення того, що та, хто вів їх, хто навчав і наставляв, більше не належить цьому світові. Від цього велика кількість духів просто відмовилася продовжувати битву, обравши або рятуватись втечею, або загинути від рук ворога, не чинячи жодного супротиву.

І їх не можна було звинувачувати. Так стається, коли той, хто командує військом, помирає. Воїни бачать у ньому когось сильнішого за них, того, хто веде їх і заради кого вони б’ються. Та коли така особа гине, у них не залишається того, за ким вони готові слідувати, вони втрачають сенс боротьби, розуміючи, що, раз ворог зумів убити їхнього главу, у них просто немає шансів.

Поле бою було наскрізь просочене кров’ю. Запах мертвої плоті стояв у повітрі, котре в ту мить неначе застигло. Усе здавалось таким неживим, наче у цього світу хтось раптом забрав усю радість і надію. Лунали глухі крики тих воїнів, що билися на останньому диханні, а їх переривав задоволений сміх посланців, котрі усвідомлювали власну перевагу.

Аж тоді полем рознісся відчайдушний крик:

― МІН ЧЖЕНЬ!!!

Демон лежав посеред поля бою, цілковито знесилений не стільки від того, що отримав поранення специфічним клинком, що висмоктує життєві сили, а й від того, що після повернення із Виклику не поповнив запаси демонічної енергії.

Він настільки ослаб, що практично не міг рухатися. Однак, почувши крики Ребекки, тут же сполохнувся і з усіх сил спробував підвестися. Він не бачив, звідки вона біжить, адже з усіх сторін точилися бої, кричали воїни і розрізалась плоть.

― Мін Чжень!! ― знову заволала Ребекка.

Демонові вже на мить здалося, що йому це просто причувається. В якийсь момент він відмітив, що ця ситуація надто схожа на моменти із його минулого…

― Сяо Вей! ― крикнув вголос Лю Сюань, ступаючи із підвищення поруч із п’єдесталом, на якому раніше лежала сокира. ― Сяо Вей! ― оглядаючись довкола, а-Сюань раптом почув знайомий голос.

― А-Сюань!

― Сяо Вей?! ― схопився хлопець.

― А-Сюань! Я тут!

Очі стурбованого до чортиків Лю Сюаня забігали по натовпу швидше.

Сяо Вей… він повинен знайти його…

І враз очі надибали серед кучі трупів переляканого принца, котрий сидів, забившись в кутик, цілком, як те загнане кошеня.

― Сяо Вей! Я іду! ― закричав а-Сюань.

Мін Чжень усвідомлював, що все просто змішалось. В одну мить він чув крик Чжан Сяо Вея, наче він був зараз тут, недалеко, поруч із ним… а в іншу вже чув Ребекку, котра усіма силами намагалась відшукати його серед поля бою…

Демон перевернувся на бік, намагаючись сконцентрувати зір на особах, котрі билися довкола нього. Він розумів, що голоси звучать надто близько і не міг второпати, чому він їх не бачить. Зір раптом затуманився, а тому Багряний провісник витер очі брудним рукавом, розтираючи кров і бруд по обличчю.

― А-Сюань! ― прозвучав десь ззаду чистий голос Чжан Сяо Вея.

Мін Чжень різко розвернувся туди, не в силах підвестись на ноги. Прищурився… нікого…

― А-Сюань! ― розпачливіше прокричав голос принца.

― Сяо Вей! ― заволав тоді Багряний провісник.

― Мін Чжень!! ― з іншого боку пролунав голос Ребекки. ― Я іду! Мін Чжень! Мін Чжень! ― раптово зовсім наблизився голос.

Але демон був уже не в силах, аби бачити її обличчя над собою. Десь далеко йому знову причувся голос Чжан Сяо Вея, і він обезсилено прохрипів, намагаючись потягнутись туди:

― Сяо Вей! Сяо Вей…

― Чш-ш, я тут, все гаразд, ― шепотіла Ребекка, притягуючи його до себе і оглядаючи рану на плечі.

― Сяо Вей…

― Ні, це я, Бек…

Очі Мін Чженя п’яно прижмурились. Він намагався розгледіти її обличчя крізь пелену розмитості.

― Ку… Кучеряшка? ― демон важко підняв руку, аби дотягнутись до її розпатланого волосся. Намацавши його, він неочікувано усміхнувся, тримаючи очі заплющеними. ― Це ти, ― задоволено протягнув він, але через мить його обличчя змінилось роздратованістю: ― Іди… іди звідси…

― Я нікуди не піду! ― Бек все ще тремтіла від зустрічі з Білолицим, але страх поступово проходив. Дівчина міцно обхопила демона за плечі й прошепотіла: ― Я більше нікуди від тебе не піду!

― Дурна… ― важко протягнув Багряний провісник. ― Це поле бою… вони уб’ють тебе…

― Тоді я помру разом із тобою! ― непохитно відрубала Ребекка.