Глава 173. У черговому ілюзорному світі інфеністи зіткнуться зі своїми страхами

Перебравшись на іншу сторону розколу, Джуліан, Лета і Адам опинились в лісі. Тут місцевість уже була зовсім не горбиста, скоріше, зовсім рівна, що, звичайно, дивувало, адже вони піднімались на Олімп…

Та дивуватися не було сенсу ― чого іще можна очікувати, опинившись в ілюзорному світі Аїда, котрий був тим іще любителем познущатись?!

Частину подорожі крізь ліс інфеністи пройшли у мовчанці. Та, в кінці кінців, Лета, як найбалакучіша із трійці, вирішила розпочати розмову, підійшовши до Джуліана, аби йти із ним крок в крок:

― Мене от що цікавить, Хантере… ти розказав мені усе з того часу як, я, е-е, канула в загробний світ… однак, я одного не петраю, чому б тобі просто не поговорити із Анною?

Хантер на мить зупинився.

― А тому, Лето, ― обвів він її багатозначним поглядом із ноткою злості. ― Що Білолиций запропонував їй повернути Джеймі так само, як повернув тебе мені. Гадаєш, вона може встояти перед такою пропозицією?

― Ти правий, Розенбаум, ― прозвучав голос Адама, котрий наздогнав їх. ― Коли справа стосується тих, хто нам дорогий, розмови даремні. Якщо ми хочемо не дати Анні заволодіти Книгою заклинань, нам слід поквапитися.

І він мав рацію. Трійця прискорила ходу і вже за якийсь час вийшла із лісу. Тепер перед ними відкрилися простори вершини Олімпу. Принаймні, так здавалося, коли Джуліан та Лета підійшли до краю і побачили, що знаходяться надто високо над лісом, що обріс все підніжжя гори і простягався на кілометри у всі чотири сторони.

Сама вершина гори не була великою за площею. Попереду виднівся невеличкий пагорб, схоже, на ньому знаходилась найвища точка Олімпу. Однак біля підніжжя цього пагорба розташувався чітко видимий вхід у печеру. Трійця одразу ж направилась туди, не бажаючи втрачати ні хвилини.

Підійшовши до печери ближче, інфеністи виявили, що вхід у неї має заввишки метри зо три і виглядає надто вже по-магічному. Так, звідси не було абсолютно видно, що знаходиться за входом, однак сам вхід… він виглядав так, наче по всьому його периметру хтось натягнув поліетиленову плівку і закріпив її так, аби вітер міг ритмічно коливати поверхню, створюючи хвильки.

Першим цим дивним явищем зацікавився Адам. Він підійшов майже упритул до входу і простягнув руку, аби провести по «плівці».

― Може, не варто? ― невпевнено підняв брову Джуліан, зупиняючись поруч, справа від Адама.

Шамберлейн на нього навіть не поглянув.

― Така дивна штуковина, ― вимовила Лета, зупинившись по ліву сторону від Адама. ― Я спершу думала, що то хтось натягнув плівку, але тепер… це більше схоже на…

― Це схоже на воду, ― зронив Адам. ― Котра порушує усі закони фізики, перебуваючи у вертикальному положенні. Ба більше, при цьому вона не просто не піддається дії гравітації, її поверхневий натяг…

― Ай, ніхто й так не розуміє твоїх розумних словечок, Шамберлейн, ― махнув рукою Джуліан. ― Суть в тому, що за цією завісою те, що нам потрібно. Але ця фігня явно не вселяє довіри… ― сказавши це, Хантер також простягнув руку вперед, не маючи наміру торкатись невідомої субстанції.

Та в ту ж мить Адамова рука зникла у висячій воді.

― А-а-а! ― закричала Лета, помітивши, що другої частини руки, що пройшла крізь завісу, не видно. ― Адаме, тобі боляче???

Вона, схоже, і справді повірила, що невідома субстанція розрубала руку Адама навпіл, проте хлопець залишався надто вже спокійним, аби це було правдою.

― Ні, ― тихо проговорив він. ― Я нічого не відчуваю. Точніше… я відчуваю, але… схоже, я можу рухати рукою там, за завісою…

Обличчя Лети так і сповнилось шоком.

― Кр-рутяк! ― закричала вона і тут же кинулась крізь завісу.

Джуліан остовпів. Він явно не збирався ось так-от ризикувати, хоча його тіло не було анітрохи менш вразливим, ніж Летине.

В ту ж мить з-за завіси долинув радісний крик Лети:

― Скоріше, сюди! Тут є тунель. А ще повно факелів… і, схоже, тут зовсім безпечно!

Джуліан недовірливо звернувся до завіси:

― «Схоже» чи «точно»?

― Точно! ― блискавично відповіла Лета.

― Ай, була не була, ― потер руки Джуліан, зиркаючи на Адама. ― Хто перший?

Шамберлейн начисто проігнорував його, лиш обвівши неприємним поглядом, після чого Джуліан ринув крізь завісу. Адам мав став останнім, хто покинув світ, у якому ще були дійсними їхні надприродні здібності…

Та неочікувано хтось окликнув його ззаду:

― Адаме?

Хлопець різко озирнувся. В десяти кроках від нього стояла Анна.

― Чорт, ну і де цей Містер-гарячі-мізки? ― закотив очі Хантер, оглядаючись на завісу.

― Не квап його, Хантере, ― обурилась Лета. ― Можливо, йому не так просто наважитись…

Та в ту ж мить із завіси в печерний тунель проник не лише Адам, а й Анна.

― Овва! Це що, акція «візьми одні гарячі мізки і отримай у подарунок салфетки для дупопідтирання Білолиций-едишин»?! ― сполохнувся Хантер.