Глава 168. Забувши про біль, ми боротимемося до кінця. Частина перша

Закляття Телепортації привело Рейчел, Хуа Яна і ще одну неочікувану подорожницю просто під браму міста Вогню. Показавши спеціальну перепустку, Хуа Ян пройшов уперед крізь відчинену браму, ведучи Рейчел за собою.

Просто перед їхніми очима, а також очима Цзиньань, котра, досі знаходячись під закляттям Невидимості, пройшла слідом за ними, відкрилась просто неймовірна площа. Життя тут просто вирувало ― купа торгових яток, постійний шум і гамір, натовпи жителів, що вільно прогулюються…

Десь виднівся дим ― то якийсь дух Вогню своєю ж магічною силою піджарював якийсь шматок м’яса, продаючи його хлопчику. Ще далі хтось показував вуличний виступ, виконуючи різноманітні трюки із вогнем на жердині. Народ тут був різних національностей ― проходили дівчата в кімоно, чорношкірі бодібілдери у майках американських баскетбольних команд, а також одягнені у шкіряні топи й шорти дівчата-воїни ― основна армія міста Вогню, із якою раніше стикались Анна й інші, коли вперше проникали у тюремний світ Аїда.

Та щойно увійшов Хуа Ян, люди перестали метушитись. Деякі із них зупинялись, аби вклонитись їхньому главі, а тоді подріботіти далі по своїх справах, стараючись при цьому не видавати лишніх звуків.

― Оце так авторитет, ― шепнула Рейчел.

Хуа Ян не відповів нічого.

― Як дивно, ― озвався він через якусь мить після того, як вони пройшлися головною вулицею, звертаючи на себе увагу практично всіх перехожих, котрі, сходячись поглядами із главою, схиляли голови, а тоді йшли далі.

― Що дивно? ― запитала Рейчел. ― Хіба не так виглядає твоє місто зазвичай?

― Воно то так і виглядає… ― зронив Хуа Ян. ― Однак, я не розумію дечого… мене було викликано у спішці, та тепер виявляється, що мене ніхто не чекав. Підозріло це все…

Тим часом Цзиньань, схоже, узагалі не зважала на їхні розмови. Можливість вирватись кудись із міста Величі викликала у неї справжнісіньке захоплення. Дівчинка ішла за Рейчел і Хуа Яном, із неймовірною цікавістю озираючись довкола. Так і забула про те, що, аби закляття Невидимості діяло, його потрібно постійно підтримувати. А ще, вартувало б ретельніше слідкувати за тим, як рухається Хуа Ян, аби не потягнути за поділ ханьфу надто сильно.

― Хуа Ян! ― раптом скрикнула Рейчел якраз у ту мить, коли Цзиньань, орієнтуючись на звук, потягнулась до однієї із торгових яток, де продавалися музичні інструменти.

― Цзиньань! ― роздався ошелешений голос Хуа Яна.

Дівчинка тут же озирнулася, второпавши, що встигла відпустити поділ його довгого червоного ханьфу.

― Що ти тут робиш?! ― скрикнув дух Вогню. ― Як ти…

Рейчел склала руки на грудях й проговорила строгим тоном:

― Вона, мабуть, застосувала закляття Невидимості і, коли Лі Дун нас переміщав, вчепилась за когось із нас.

Хуа Ян шоковано поглянув на дівчину. Цзиньань скривилася…

― Як ти… ― підняв вказівний палець дух Вогню, однак Рейчел уже знала, яким буде його запитання.

― Ніхто із вас не слухав її, ― зронила дівчина. ― А вона увесь час намагалась накласти на кубики закляття Невидимості. Хуа Ян, вона просила тебе сказати, чи вдалося.

Дух Вогню знітився. Погляд його сковзнув туди-сюди по камінцях під ногами…

― Та, тим не менш, я і сама протупила, ― сказала тоді Рейчел. ― Я мусила здогадатись, що що-небудь таке станеться!

― Пробачте… ― пролунав тоненький голосочок Цзиньань, а голову дівчинку винувато опустила донизу.

― Цзиньань, ти ж не бачиш, це могло бути дуже небезпечно… чому ти це зроби… ― почала було Рейчел, однак Хуа Ян вмить її перервав, нахиляючись до демониці.

― Послухай, Цзиньань, ― сказав він із усмішкою. ― Ти безсумнівно вчинила погано…

― І ти це говориш із таким обличчям?! ― шокувалась Рейчел, закочуючи очі і важко зітхаючи. ― Ох, з тебе просто нікудишній тато…

― Тато? ― озирнувся до неї Хуа Ян. ― Це Чжень-ґе їй як тато, а я… ох, не слухай її, Цзиньань, ― знову всміхнувся дух Вогню, повертаючись до маленької демониці. ― То нічого, що ти пішла за нами. У місті Вогню дуже цікаво, я куплю тобі найкращі смаколики і не тільки…

― Але… ― прозвучав строгий голос Рейчел, котра досі стояла із руками, складеними на грудях, цілком, як строга вчителька.

― Але… ― ніяково повторив Хуа Ян. А тоді спробував зробити якомога більш суворий голос, хоча вийшло це більше схожим на його звичний приємний тон із домішкою ніяковості: ― Але наступного разу не роби нічого подібного! Це ж закляття Невидимості! Якби ти відстала, ми б навіть не зрозуміли, де тебе шукати! Тобто… ми б навіть не знали, що ти пішла з нами!

«Ех, ― зітхнула подумки Рейчел. ― Сварити цей дух точно не вміє».

― Ну, все! ― випростався Хуа Ян, взявши Цзиньань за руку. ― Ходімо.

Та не встигли вони повернутися, як тут же застали жахливу картину…

Духи в одну мить з криками порозбігалися, хто куди, адже із провулку просто перед Хуа Яном, Рейчел і Цзиньань показалися двоє служанок Хуа Яна. Та все було гірше, ніж можна було собі уявити.

До їхніх горлянок були приставлені кинджали вигнутої форми, клинки яких відблискували чорною магією, а довкола них ширилась сама тьма, утримуючи їх у повітрі.