Глава 165. Холод у твоєму серці неприємний мені, холод довкола зігріває нас. Частина перша

Бек і оком не встигла змигнути, як вони разом із Багряним провісником і Колекціонером поривів телепортувалися просто до міста Вод.

З першого погляду мури його нічим не відрізнялися від знайомого Бек міста Поривів, однак було дещо, що одразу привернуло увагу інфеністки і, можна сказати, досить сильно шокувало.

― Е-е, ― бовкнула дівчина, витріщаючись на браму. ― Це… це що за брама така???

І справді, дивина вся була в тому, що проходом крізь мур міста Вод слугувала не величезна металева чи дерев’яна брама, а завіса із води. Так, невідомо звідки згори вниз стікала вода, формуючи рівномірний потік, крізь який було навіть трішки видно площу всередині міста.

― Через неї неможливо пройти, ховаючи злі наміри, ― зауважила Феста, вирушаючи вперед першою, однак, зупиняючись в метрі перед «брамою».

― Злі наміри??? ― закліпала очима Ребекка. ― А злі по відношенню до кого? Ха-ха-ха, якщо в мене злі наміри щодо Білолицього душогуба, ця вода мене придушить?

Враз невеличке закляття розсікло повітря, влучаючи в бік дівчині, прямо туди, де на поясі висів кинджал Вічності.

― Ай! ― зойкнула Бек, дивлячись на кинджал. А він враз набув форми звичайного меча! ― Що за…??? Навіщо? ― витріщилась вона на Мін Чженя, що стояв поряд.

Багряний провісник холодно кинув, проходячи повз:

― Ця зброя може убити Білолицього. Як думаєш, навіщо?

Бек насупилась, слідкуючи за ним очима. «І справді, замаскувати кинджал Вічності ― чудова ідея. От тільки, сумніваюсь, що Білолиций душогуб не відчує його енергію за цим дрібним закляттям», ― пронеслося в голові у Бенсон, після чого вона наблизилась до «брами» теж.

Феста безперешкодно пройшла крізь воду, а тоді до «брами» підійшов Багряний провісник. На мить він раптом зупинився і, розвернувшись, всміхнувся до Бек:

― Будь обережна при проході крізь «браму». Хтозна, які там в тебе наміри в цій кучерявій голові.

І вмить пройшов крізь воду.

Бек була не в собі від злості. «Які ще наміри???» ― прозвучало в її голові. Дівчина боязко вийшла вперед, роздивляючись завісу із води. «Заворожує… ― пронеслось у думках. ― Гаразд. Думай про смаколики. Тортики, тістечка, капкейки…» ― і, зажмуривши очі, пройшла крізь воду.

Однак дівчина зовсім не відчула доторку води. Ба більше, вона нітрохи не намокла. А тому навіть не второпала, коли уже пройшла крізь «браму».

«Нічого не тямлю… я що, не увійшла? Чи… мене таки пришибе ця вода? А-а-ай, тортики! Тортики, тістечка, печиво, цукерочки! Найсмачніша у світі карамель! Льодяники, солодка вата…»

― Розплющ уже свої поросячі очка, Кучеряшко, ― почулось поряд і Бек миттю розплющила очі.

Біля неї стояв усміхнений абсолютно сухий, як і вона, Багряний провісник, а попереду розкинулось неймовірної краси місто. З першого погляду воно сподобалось Бек набагато більше, аніж місто Поривів із його височенними баштами і літаючими островами.

Величної краси палац розкинувся вдалині, відблискуючи на сонці чистого (і такого незвичного для Тартару!) неба своїм світло-голубим покриттям. Навколо нього просто на воді розташувалися численні дерев’яні побудови, на яких знаходились жилі будинки та інша інфраструктура. У воді росло чимало неймовірно гарних лотосів та водяних лілій. Будиночки над водою просто вражали своєю затишністю і різноманітністю. Довкола лунали численні розмови жителів міста ― духів Води, котрі одразу ж здалися Бек особами набагато привітнішими і щирішими, аніж духи Вітру. Усі вони здавалися неймовірно приємними та ввічливими, адже, щойно гості увійшли в місто, перехожі духи радісно кивали й всміхалися новоприбулим. Багато із них поверталися до своїх домівок із кошиками, наповненими різними фруктами та овочами.

Проходячи повз будиночки, Бек не раз була свідком магії ― вона тут була ділом абсолютно буденним: хтось прав речі, підіймаючи їх потоком води, а ще хтось переливав воду силою думки, інші ж займались прибиранням, не застосовуючи фізичну силу. І всі здавались такими вже щасливими, що Бек і сама заусміхалася.

«Неймовірно, ― пронеслося у голові. ― Ми йшли сюди з підозрою, що застанемо армію Білолицього, та потрапили у справжнісінький рай».

Пройшовши через так звану «вулицю» (якщо дерев’яну побудову над водою, по обидва боки від якої знаходилися будиночки, можна було так назвати), Ребекка, Багряний провісник та Колекціонер поривів наблизилися до великої площі. Посередині знаходився величезний фонтан, вода із якого стікала у всіяне лотосами озеро. Довкола нього розташувалися лавочки та торгові ятки. Життя тут просто вирувало! Бек навіть зловила себе на думці, що, якщо помирати, то ставати духом Води! Ба більше, вона тільки зараз згадала, що усі ці духи колись були людьми і, скоріше за все, померли не надто приємною смертю. А, судячи з усього цього, «другий шанс» у них явно кращий за попереднє життя.

Палац глави міста, Сапфірового очарування, з виду здавався уже не таким приємним оку, як усі інші міські будівлі. Він був зроблений із дорогого матеріалу, схожого на світло-голубий мармур, чим сильно вирізнявся серед дерев’яних побудов, що височіли над рівнем води, котра, схоже, заповнювала усе місто.

Не встигла Бек торкнутися ногою першої сходинки, що вела до входу у палац, як величні мармурові двері відчинилися й звідти показалася неймовірної краси дівчина. З першого погляду увесь її образ віддавав холодом ― непохитне обличчя, висока зачіска, елегантно складені перед собою руки і вишукане світло-синє ханьфу одразу вказували на те, що особа ця явно займає високе положення у цьому місті. Поруч із нею ступали дві скромно, однак дуже акуратно, одягнені служанки. Голови вони тримали злегка опущеними вниз, руки мали складеними аналогічно із їхньою хазяйкою, а також тримали певну дистанцію, крокуючи дещо поодаль від своєї повелительки.