Глава 163. В найнеочікуваніший момент інфеністка появиться, аби вразити усіх

Подиву Хантера не було меж, коли із затінку, що з усіх сторін оточував тронну залу в замку Білолицього душогуба, показалася вона…

Вона не змінилася анітрохи з часу, коли він востаннє бачив її. Все таке ж довге і густе чорне волосся спадало на плечі, обрамлюючи білосніжне миле обличчя. Виразні чорні очі, здається, заглядали в саму душу. На губах красувалася червона помада, яка так влучно доповнювала її звичний надто відкритий одяг ― фіолетовий вкорочений топ, чорну шкірянку і темні джинси. Завдяки підкоченим рукавам куртки на одному із передплічь можна було помітити обриси таланту «швидкість», що відносило цю дівчину до виду інфеністів.

Коли її обличчя повністю показалося із тіні, шок охопив уже не тільки Джуліана, а й Анну. І, хоч дівчина звикла пригнічувати свої емоції, користуючись надприродними можливостями посланця, та то була далеко не та ситуація, коли їх можна було стримати…

Тому що перед ними стояла та, кого жоден з них не очікував побачити…

То була не хто інша, як…

― Лета? ― ошелешено зронив Джуліан, ступаючи крок назад. ― Але… але як??? Як ти вижила???

― Я не вижила, ― проговорила дівчина, наближаючись до хлопця, котрий, схоже, дещо навіть боявся її. ― Я мертва.

― Це… це… ― жах на обличчі Хантера перевершував усе. ― Ти привид?! Як… як ти це зробив?! ― заволав хлопець, повернувшись до трону, на якому сидів Білолиций душогуб.

Почувши його запитання, Зевс злегка усміхнувся, а тоді сказав:

― Формально так, вона мертва. Але при цьому, звісно, жива. Я обіцяв Аннабель, що здійсню те, чого ви найбільше бажаєте.

І поглянув на Анну, котра була не менш здивована, аніж Джуліан. Від цих слів хлопець, до слова, просто ошалів:

― Та ну! Та ну! Та як… та це не може бути Лета! ― змахнув він в сторону дівчини своєю рукою.

А вона тут же вхопила її своїми блідими худорлявими пальцями, від чого по тілу Хантера пронеслися мурашки. Він зажадав тут же висмикнути руку, жахаючись Лети, наче вона була справжнісіньким привидом із фільму жахів.

― Хантере, це справді я! ― у відчаї прокричала вона.

― О-о-о, ні-ні-ні-ні! Я не збираюсь у це вірити! Не збираюсь! ― запанікував Джуліан. ― Ти не можеш воскрешати мертвих! Не можеш!

― Ти правий, ― шовковий голос Білолицього змусив белькотіння Джуліана припинитись. ― Не можу. Та це поки що. Лета ― всього лиш проекція, що набула фізичної форми завдяки моїм магічним силам. Та… Аннабель, Джуліане! Це ― результат вашої плідної праці! ― останнє він проговорив особливо захопленим голосом, нахиляючись із трону, аби зазирнути у вічі Анні і Хантеру.

Губи Джуліана затремтіли. Він знову перевів погляд на Лету. Вона й справді виглядала так, як і в їхню останню зустріч. Була одягнена у той самий одяг, в якому ішла на місію в Тартар і в якому померла, намагаючись завадити Марті заволодіти Аїдом. А погляд… то безсумнівно був погляд тої самої запальної азіатки, здатної на неймовірно шалені речі!..

Хантер дивився на неї й просто не міг повірити своїм очам.

― Це… це неможливо, ― шепотіли його губи, а обличчя поступово наповнювалось гримасою шоку, змішаного із ніяковістю. Очі заблистіли, готуючись от-от пустити сльозу…

― Хантере, ― Лета міцніше стиснула його долоню у своїх руках.

Несвідомо хлопець відчув, як від її рук відходить тепло. Очі його вирячились, і він промимрив:

― Руки… теплі…

На обличчі Лети з’явилась тепла усмішка, а разом із цим із глибоких чорних очей полилися сльози.

― Лето… ― пробурмотів Джуліан. ― Це… це справді ти…

В ту ж мить дівчина заключила його у свої обійми.

― Це справді я, дурнику, ― прошепотіла вона, міцно-міцно обіймаючи хлопця і тягнучись при цьому на самих кінчиках пальців, адже її малий зріст ніяк не дозволяв дотягнутися до його плечей підборіддям.

Натомість Анна, оволодівши емоціями, наблизилась до підніжжя трону, аби запитати із насупленим обличчям:

― Що це все означає? Проекція? Мертва, але при цьому жива?

Зевс заворушився на троні, аби встати з нього і зійти по численних східцях вниз. Спускаючись, він говорив:

― Вона буде з вами доти, доки я володію своєю силою. Тобто доти, доки моя сила живить її і утримує в цьому світі. Так, Аннабель, ця дівчина ― абсолютно точно ваша подруга Лета, яка загинула такою несправедливою смертю. І… ти знаєш, ― проговорив він, спустившись до Анни і обходячи її збоку. ― Лета ― далеко не все, на що я здатен.

Серце Анни стиснулось. Так, вона намагалась приховувати будь-які свої емоції і, по суті, завдяки здібностям посланця, робила це ідеально, проте в той момент її серце таки здригнулось.

Джеймі…

― Ходімо зі мною, Аннабель, ― зронив Зевс, а на обличчі його промайнула тінь загадкової посмішки. ― Нам слід поговорити наодинці.

Зевс рушив кудись за свій трон, а Анна, не довго роздумуючи, направилась слідом за ним.

За якийсь час ходьби крізь суцільну темряву, вони опинилися в просторому приміщенні все такого ж холодного замку, що освітлювалось лиш кількома факелами, тепло від яких зовсім не нагрівало будівлю.