Глава 162. Поглинутий жагою помсти захисник прокляне їх усіх перед смертю

Наступна сцена уже була знайома для Бек. То була та сама тюремна камера, із якої із самого початку почалися сни про Лю Сюаня. Тепер усе складалося в цілісну картину. А-Сюаня арештували, скинувши на нього убивство принца, і за це йому було присуджено смертну кару.

Сцени у цьому сні йшли одна за одною, дуже швидко, як промотка часу. Увесь час, що а-Сюань перебував за ґратами, до нього постійно приходили двоє охоронців… і надто вже вони здавалися знайомими…

Потім Бек побачила, як вони, узявши а-Сюаня під руки, тягнуть його на площу, де перед очима у тисячі міщан його мають стратити шляхом відтинання голови. І тільки тоді, коли хлопець уже лежав на кам’яному підвищенні і довкола лунала промова Імператора, Бек помітила обличчя тих двох охоронців. Вони стояли позаду всіх, однак все ще знаходилися на площі перед численними трибунами… тепер вже не було сумнівів. Це точно вони. Лі Тун і Лі Дун!

― Убивця мого сина повинен поплатитися! ― заревів Імператор. ― Я готовий поручитися за сім’ї всіх, хто постраждав у цій війні! Але… не так винна моя сестра і її егоїстичні цілі, як цей хлопець! ― Імператор тут же вказав на Лю Сюаня, що зараз більше нагадував комок бруду з волоссям, що валявся на кам’яному підвищенні. ― Мій син довіряв йому, як своєму найкращому другові, а він…

В одну мить трибунами пронеслися схвальні вигуки. Люди загули, а Імператор, сказавши свою промову, відійшов назад, аби пропустити вперед ката із величезною сокирою.

А-Сюань був брудний, худий і безсилий. Вочевидь, перед тим, як вийти на цю площу для страти, він купу часу провів у тюрмі. Бек могла навіть заприсягнутися, що то були не місяці, а роки…

Неочікувано а-Сюань схопився і закричав:

― ЦЕ БУВ НЕ Я!

Почувши це, Імператор підступив до нього і, обвівши зверхнім поглядом, як шматок сміття, процідив:

― Не ти?

― Я не убивав Сяо Вея! Я не убивав його! Я не міг… я не убивав! ― а-Сюань кричав так голосно і так божевільно, що від цього крику у багатьох людей в ту мить застигла кров у жилах.

В ту ж мить Імператор, нагнувшись до хлопця, вихопив із його пояса металевий батіг і, розправивши його, тут же вгатив по спині!

Натовп людей шоковано ахнув.

Від злості на обличчі Імператора Чжана надулися вени. Замахуючись батогом знову, він заволав:

― Це тобі за мого сина!!!

Хлясь! Худого і нещасного а-Сюаня, котрий за ті роки в тюрмі геть знесилив, третій удар батога прибив обличчям до землі. Ніс хлопця був розбитий вщент, та Імператор не збирався зупинятись.

― Я витрушу із тебе все твоє божевілля! ― ревів він.

― Я… я…

Хлясь! Хлясь! Від десятого удару уся спина а-Сюаня вже була в крові. Тільки він збирався піднятися на руках, аби встати, як Імператор під схвальні вигуки людей знову вдаряв його.

«І це… і це заради цих людей я… заради них я взяв ту довбану сокиру і впустив в себе демона??? ― пронеслося в голові а-Сюаня. ― Це заради цього я дозволив тьмі убити Сяо Вея??? Задля того, аби вони усі зараз попирали мене ногами???»

В одну мить хлопцеві якось вдалося перекотитися вбік і уникнути удару батогом. Та тоді Імператор задіяв свою ногу і боляче заїхав нею в між ребра абсолютно беззахисному хлопцеві.

Перекотившись по кам’яному підвищенню, на якому відбувалась вся ця процесія, а-Сюань розлігся на спині, розкинувши руки в сторони. 

Небо над головою було таким прекрасним. Він міг би дивитись зараз на нього, перебуваючи разом зі своєю сім’єю на тихій галявинці де-небудь в лісі. Та ні ж бо… він, забажавши захистити імператорського сина, став козлом відпущення для гріхів усіх підряд!

Як же… як же так??? Невже світ настільки прогнив??? Невже люди справді такі гнилі???

― Тьху на тебе! ― пхикнувши, Імператор викинув на живіт а-Сюаня його батіг, а тоді відійшов назад, аби дати катові команду приступати до здійснення свого завдання.

А-Сюань продовжував лежати, не рухаючись із розкинутими в сторони руками. Люди навіть перестали кричати, знаходячи його положення в передсмертні хвилини надто дивним…

Щойно кат, схопивши свою величезну сокиру, взявся наближатись до а-Сюаня, сотні людей схвально закричали й засвистіли із трибун.

Та в момент, коли кат уже був зовсім поруч, Лю Сюань раптом засміявся.

― Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!..

Люди спочатку не звернули уваги, продовжуючи схвальними вигуками підтримувати ката, та тоді а-Сюань засміявся знову, цього разу голосніше:

― ХА-ХА-ХА-ХА!!!

Вигуки миттю вщухли. Люди стали визирати один з-за одного, підійматись з місць, аби прислухатись. Сміх а-Сюаня не звучав злісно чи з ноткою жорсткості, насміху… він звучав вкрай відчайдушно, наче був способом виразити своє невдоволення і цілковиту розчарованість…

― Не причулось?

― Він справді сміявся?!

― …божевільний! Він же зараз здохне! Якого чорта сміється?!

― Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! ― відчайдушно зареготав опісля невеликої паузи а-Сюань, підіймаючи своє обличчя вгору.